Читати книгу - "Зоряний єгер"

— Ну що, їдемо далі? — запропонував я, але професор мене не почув.

— Дивись! — Він указав на найближчий оплав.

Спечений ґрунт навколо пузирчастого горба покрився мережею дрібних тріщин. Звідти виповзали, мов зміїні язички, стебла з роздвоєними верхівками. Ці травинки й справді чимось нагадували змій. Неспішно, але неймовірно швидко для рослин витягувалися вони із землі жовтуватими трубками, які ставали все вищими, товщими, міцнішими…

На наших очах тоненькі паростки перетворилися у схожий на реп’ях кущ. Він продовжував рости. Стебла стали стовбурами, від них вистрілили золотистими кучериками бічні пагони. За лічені хвилини пагони-кучерики опустилися вниз до ґрунту й почали розповзатися в різні боки. Деякі пагони потрапляли у тріщини і, певно, викидали корінці. Тут-таки починали підніматися вгору й товщати нові паростки. Один довгий відросток дотягнувся до нашого кеба, тицьнувся в гусеницю.

— Що робитимемо, професоре? — занепокоївся я. — В механізм кеба рослинам, звісно, не проникнути, але ходову частину вони можуть обплутати своїми мацаками.

Сааді поплескав мене по плечу:

— Боїтеся за техніку, Олесю?

— Боюся не боюся, але краще скажіть вашим бур’янам, щоб проростали кудись в інший бік.

— На жаль! Вони мене не почують. А якщо й почують, то навряд чи послухають. «Детектор розуму» стверджує, що інтелектом тутешній творець обділив енергійні рослини.

— Тоді доведеться їх потурбувати, без попередніх контактологічних дебатів.

Я увімкнув задню передачу, ледь прокрутив гусениці. Немов здригнувшись від болю, обірваний пагін зметнувся вгору. Над місцем обриву відразу ж виник маленький димний клуб. Такий самий я бачив на Землі, коли наступив у лісі на старий гриб-димовик. Лише ця хмарка була не зі спор, не з соку чи якоїсь сокової пари, а складалося з найдрібнішої мошкари, що вирвалася на свободу крізь порожнисту серцевину пагона.

Тим часом на основному стовбурі рослини, в півметрі від землі, набубнявіла колюча яйцеподібна шишка. Схожість із яйцем ще більше посилилася, коли шишка репнула. З неї найнатуральнішим чином вилупилася істота, що нагадувала непомірно товстого короткого хробака-трепанга. Новонароджена істота з похвальною рішучістю рушила за мошкарою. Не звертаючи уваги на розгойдування гілки, істота доповзла до краю і там зупинилася, мовби роздумуючи, що робити далі.

— Що кличе його до братів по деревному соку? — сказав ущипливо я. — Чи не той одвічний потяг до контакту?

— Можливо, — погодився Сааді. — Тільки контакт у даному випадку продиктований мотивами гастрономічними.

І справді, з тіла «трепанга» почали викидатися тонкі довгі язички. До них прилипала мошкара, і язички поверталися в тіло, а трепанг знову і знову закидав їх у густу хмарку комах.

Звідкись метеоритом налетів ширококрилий птах, промайнув над кущем і зник удалині. Разом з ним зник і трепанг.

— Прощавай, допитливий друже наш! Приємного тобі контакту! — Я помахав рукою.

Сааді був зайнятий своїми думками і не підтримав жарту.

— Ну ось і дочекалися, — повідомив він. — Пустеля прокидається. Зміна пір року.

Лише зараз до мене дійшло, що нам пощастило спостерігати найважливіше на Мегері — еволюцію живого світу. Розряд блискавки пробудив спори, що дрімали в ґрунті. Поєднання сонць і місяців створило необхідні умови, і на поверхні Мегери завирувало життя, закружляло у фієсті сприятливого сезону.

— Що робитимемо, Абу-Фейсале?

— Поїдемо додому. На сьогодні досить. Треба відпочити, опрацювати отримані матеріали й підготуватися до завтрашнього виходу. Думається, ми побачимо ще чимало цікавого.

Я погодився з контактологом: його завдання — шукати інтелект, моє — обдумати все, що стосується Тринадцятої гіперкосмічної.

Назад ми їхали навпростець і через тридцять хвилин були вже біля бункера. Наш рукотворний курган не потрапив у зону грози й тому зустрів тією самою безрадісною іржавою купиною. Ми в’їхали у «передбанник», прошлюзувалися. Кожен зайнявся своєю роботою, і до самого вечора ми не спілкувалися, поки гроза не підійшла до бункера.

Коли перші блискавки обрушилися на пересохлий барабан ґрунту над форстанцією, ми вже сиділи в обсерваторії. Увімкнувши фіксуючу апаратуру, я озброївся кінокамерою.

Перед нами повторилася точнісінько та сама картина, що і в пустелі. Спочатку виросло дерево. Я відправив кібера зламати гілку. З місця облому випурхнула хмара гнусу, дозрів і вилупився ненажерливий трепанг. Але далі події почали розгортатися інакше. На трепанга напав уже не птах, а черепаха, що казна-звідки «прискакала» на непомірно довгих павучих ніжках. Хрумкнувши, вона проковтнула половину трепанга. Яка це була половина, передня чи задня, сказати було важко, але таке утинання, як не дивно, пішло трепангові на користь. Уціліла його половина, не гаючись, відростила декілька рухомих кінцівок. Істота моторно задріботіла кудись у пустелю…

— Еволюція… — немов прочитавши мої думки, сказав Сааді.

Хоча виходило, що я сперечаюся з самим собою, але, сприкрений проникливістю партнера, я все ж зважився заперечити:

— Чи далеко вона заведе, така еволюція? Половинку хробака зжеруть або біля найближчого куща, або трохи далі…

— Хай біля наступного куща, — махнув рукою Сааді. — Все одно рано чи пізно знайдеться хижак, прояв розуму якого поставить його над рештою всієї органічної природи…

— Киньте, професоре, скільки разів виявлялося, що хижак, якому приписували розум, не прислухався навіть до інстинктів самозбереження.

— Обережніше, Олесю, обережніше. В людського розуму були свої етапи розвитку. Свої пори року, так би мовити. Було в нашій історії варварство, середньовіччя, фашизм. Соціальні антагонізми, злочинність, були спроби ядерного самогубства. Ми переступили через усе це — а значить, піднялися на нові щаблі інтелекту…

Мені згадалися матеріали Тринадцятої гіперкосмічної, відеозапис, який я встиг проглянути на Пальмірі. З озера діставали тіла Аніти й Бурцена. Діставали, вірніше, їх порожні костюми, такі ж новенькі і