Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

трьома хвостами на шапці десь рік тому. Він без вагань виклав п'ять сотень. Я й кажу його кату чи помічнику (чорт їх там розбере, якийсь єврей чи китаєць): «Його Турецькі Потрохи полюбляють коней, га?» — «Він? — сміється помічник. — Ні, які коні. У нього в гаремі є велика товста дружина, Бая Дура, котру паша терпіти не може. Думаю, він збирається посадити її в сідло і ганяти коня вчвал Солов'їними садами кілька разів на день. У вас часом не знайдеться пари величезних острогів?…» Так, сер, серед сучасних монархів кінний спорт популярністю не користується.

Тільки-но Лукулл Полк заспокоївся, я переконав його скласти мені компанію у напівтемному куточку затишного кафе. Зробити це було не важче, ніж переконати потопельника схопитися за соломинку.

Офіціант приніс нам випивку. Слухаючи співрозмовника, я потроху починав розуміти, чому Лукулл Полк тримає в облозі місця перебування іноземних принців.

— Ви коли-небудь чули про САТА в Арканзасі? Я маю на увазі не якесь там Самаритянське Товариство, а залізницю Сан-Антоніо Транс Арканзас. Я займався в Техасі організацією сезонних труп любителів пожувати гумку і сюжет, які їздять по селах Заходу з пересувними парками розваг. Ми погоріли, коли субретка втекла із красенем-перукарем із Бівіля. Чесно кажучи, я не в курсі, що трапилося з рештою трупи. Пригадую, там були певні заборгованості із заробітної плати. Востаннє я бачив артистів тої хвилини, коли сказав їм, що всі наявні у нашому бюджеті кошти — сорок три центи. Я кажу, що відтоді їх не бачив, але тупотіння ніг чув іще хвилин двадцять. Самі розумієте, озиратися часу не було. Коли стемніло, я вийшов із лісу — і тут доля звела мене з агентом САТА. Хлопець, замість допомогти з транспортом, одразу почав розписувати переваги і вигоди залізничної колії, не забувши, втім, чемно попередити мене не розраховувати на подорож у потязі.

Приблизно о десятій годині наступного дня я зійшов із залізничної колії у селі з гордою назвою Атаскоза-Сіті.

З'ївши сніданок за тридцять п'ять центів і викуривши десятицентову сигару, я стовбичив посеред головної вулиці, побрязкуючи трьома пенні у кишені. Я сів на мілину. В Техасі чоловік із трьома центами в кишені насправді не в кращому становищі, ніж той, хто два пенні заборгував.

Непостійна примхлива Фортуна часто відбирає останній долар у невдахи швидше, ніж той встигне кліпнути оком. І от я в елегантному, пошитому на замовлення в Сент-Луїсі, блакитно-зеленому костюмі з вісімнадцятикаратовою мідною шпилькою для краватки стою у повній безнадії. Все, на що я можу розраховувати, — це йти в поле збирати льон або класти рейки. Така ось техаська дійсність. Я ніколи не збирав льону і не любив працювати кайлом, тому жодна з перспектив мене не радувала.

То от, стою я собі на дерев'яному тротуарі, аж раптом, як грім з ясного неба, просто посеред вулиці падають два дорогі золоті годинники. Один приземляється в озерце драглистого бруду і там застряє. Другий падає на сухе; з його відкритих нутрощів дрібним дощиком розлітаються навсібіч маленькі пружинки, коліщатка і цвяшки. Я підводжу очі, сподіваючись побачити повітряну кулю чи дирижабль. Небесна блакить спокійна і порожня, тож я виходжу на середину дороги для проведення подальшого розслідування.

Тут я чую крики і бачу двох чоловіків: у широких шкіряних штанях, чоботах на високих підборах і великих крислатих капелюхах вони щодуху біжать по вулиці. Один із них, довгань, засмучено підіймає годинник, що впав у багнюку. Другий, присадкуватий на зріст, з рудуватим волоссям і світлими водянистими очима, підходить до розтрощеного годинника і каже: «Я переміг». Потім жердина-песиміст витягує з великої як кобура кишені у штанях жменю двадцятидоларових золотих монет і віддає їх альбіносу. Не знаю, яка там була сума, але мені та жменя здалася фондом допомоги потерпілим від землетрусу.

— У мене таких цяцьок — повна валіза. Якщо хочеш, я ще одну тобі продам за п'ять сотень, — каже коротун.

— Залюбки! — відповідає довгань. — Зустрінемося за годину в салуні «Копчений собака».

Коротун поспіхом зникає у напрямку ювелірної крамниці.

А нещасний власник цілого годинника нахиляється і починає прискіпливо оглядати мою чепурну персону.

— На вас до біса гарна збруя, себто вдяганка, пане чоловіче! — каже він. — Бути мені останньою шкапою, якщо ви вдягаєтесь у місцевих крамницях!

— Ну, взагалі-то, — кажу я, радіючи можливості познайомитися з грошовитим втіленням нудьги, — костюм пошито на замовлення у найкращому в Сент-Луїсі ательє з виготовлення штанів, плащів та іншого верхнього одягу. До речі, ви б не могли пояснити мені суть і правила змагання з метання золотих годинників, яке я щойно мав нагоду спостерігати? — питаю я. — Звик-бо я, що до годинників ставляться з більшою обережністю та повагою, звісно, не рахуючи жіночих годинників, які за своєю природою призначені для розколювання горішків і шпурляння об стіни.

— Ми з Джорджем, — пояснює він, — вибралися з ранчо, щоб трохи розважитися. До минулого місяця ми були звичайними власниками чотирьох заливних пасовищ у низов'ї річки Сан-Мігель. Потім з'явився якийсь шукач нафти і почав бурити, аж доки із землі не забив фонтан, що виштовхує на поверхню двадцять тисяч чи двадцять мільйонів, точно не скажу, барелів нафти на день. Ми з Джорджем швиденько продали землю за сто п'ятдесят тисяч доларів — по сімдесят п'ять тисяч на брата. Тепер час від часу ми сідлаємо мустангів і летимо до Атаскоза-Сіті, щоб повеселитися і наробити галасу. Ось жменька шелягів, які я взяв у банку сьогодні вранці, — показує він згорток паперових двадцяток і п'ятдесяток завбільшки з подушку у спальному вагоні. Жовті папірці палали незгірш за захід сонця на даху Рокфеллерового будинку.

У мене запаморочилось у голові, і я присів скраєчку тротуару.

— Ти, певно, трохи побачив світу, — провадив нафтовий Крез. — Не здивуюся, якщо ти бував у більших і веселіших містах, ніж Атаскоза-Сіті. Буває, мені здається, що веселитися можна по-різному. Особливо якщо в тебе купа грошей і ти не проти їх протринькати.

Аж тут цей пустельний буревісник присів біля мене на запорошений тротуар, і ми душевно розбалакалися. І виявилося, що мій новий друг