Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Мор, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мор" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 41
Перейти на сторінку:
очі. Але странній був спокійний. Тільки дивився на все, що відбувалося, з глибочезним інтересом.

Бенкет тривав. Біля бочок залишилися самі чоловіки, жінки сипнули по палацах, двері до яких було повибивано, і за якийсь час у повітрі вже полоскалася випрана білизна, а у вікнах з'являлися по-домонтарському заклопотані жіночі постаті. Викидали на брук сміття, виливали брудну воду й трусили залежані перини. Від того замиготів над майданом білий пух, ніби пішов несподівано сніг. Мухи зграями літали над цим скописьком: здавалося, вони понапивалися трунку і сміливо падали на людей, клюючи їх в обличчя й оголені частини тіла. Діти з галасом бігали по майдану, дразнячи захмелілих, і ті жартома від них відмахувалися.

Незвідь— звідки з'явилися музики. Попереду ступав стрункий парубійко і грав на скрипці, за ним ішло кілька хлопців, несучи цимбали, стругані фуяри і гнуті корнети. Ще кілька молодиків

дуло у химерні пищалі.

Молодь відразу ж кинулася в танець, в цей мент дихнув на всіх гарячий, розпечений біля камінних стін вітер, війнувши солодко-трутним сопухом, — всі раптом спинилися прислухаючись. Але за хвилю музики заграли знову, і хлопці, порозбиравши дівчат, почали шалено й радісно гопцювати.

У бенкетному залі порозчиняли всі вікна. Біля одного з них виріс провідця, і його дзвінкий голос стало чутно й на майдані.

— Ми покажемо цьому гнилому панству, — гукав він, — що наша кістка міцна, а кров молода, як вино. Вони не подарують нам цієї зухвалості, але прийде час, і ми заберемо в них замки та зброю. Поставимо своїх бурмистрів та радців. Закінчилися часи, коли ми й ногою не сміли ступити у цей квартал!

— Славно! — ревнула юрба, а ті, що були в бенкетовій залі, заблищали срібними келихами. Дівчата підносили на тацях їжу, яку бенкетники уже десь роздобули, і роздобрені чоловіки вдоволено плескали їх по гузицях. Дівчата відбивалися порожніми тацями і весело покрикували.

Бурмистровий дзьоб опустився.

— Я зробив все, що міг, — сказав Алембек. — Але тут, здається, мор пише свої закони. Дивне все це! Тисячі смертей пройшли перед моїми очима, я вже огрубів і збайдужів до людських нещасть, часом мені здається, що й життя нінащо. Часом здається, що в житті панує тільки один закон — шал і безрозум.

Странній згірдливо всміхнувся, був спокійний. Не відчував навіть звичного болю в грудях, йому подумалося, що не такий він уже й порожній, як на початку цієї мандрівки. Йому раптом захотілося розважити цього ворона, що стояв біля нього з опущеним дзьобом.

— Чи вам упадати у зневіру? — глухо сказав він. — Адже чудово знаєте й інше. Мине нещастя, і місто заживе так, як раніше. Через десять років мало хто про це й згадуватиме.

— Маєте рацію, — погодився моровий бурмистер. — Я й справді пережив кілька моровиць. Але це не значить, що після такого людина чогось у собі не губить. Людина дивно безпомічна перед нещастями, але вони мало чому її учать.

— Страшніший не той мор, — так само глухо сказав странній, все ще не відриваючи очей од бенкетників, — Страшніше, коли людина стає порожня, як випита кухва.

Довкола стрибала юрба танцюристів. Молодь розважалася. Шпарко витупували по камінні патинками й босими ногами. В повітрі стояв сухий, солом'яний шурхіт, і його не могли заглушити ні музики, ні покрики. Так само вони не могли заглушити безнастанного зудіння мух. Стало зовсім гаряче, сонце викотилося над місто, спинилося і аж поменшало, стільки висіювало проміння на майдан. Старий, котрий турнув страннього, сидів під однією з кухв, обпершись об неї спиною, і щось мурмотів, здається, співав. Інший старий стояв біля кухви, черпав вино горням і подавав спраглому, дивлячись із радісним захопленням, як воно зникає в горлянках. Коли ж питваки струшували краплі з порожнього дзбанка, дід сміявся, показуючи вищерблені зуби.

— Може, наше життя, — глухо казав странній, — потребує влиття свіжої крові? А може, ми живемо на якомусь зламі, пане бурмистре! Наш час — час утомлених людей, які весь час чогось очі-, -кують.

Те, що він сказав, здивувало навіть його самого — ніби хто вкладав йому в уста чужі слова. Але в ньому щось зрушилося: зламав у собі якусь давню перепону: хотілося говорити.

— Ми всі потомлені й пригноблені. Зупиняємося на середохрестях і розгублено озираємося. Дорога наша дійшла до пересічного каменя, і ми не знаємо дальшого шляху. Єдине, що знаємо: назад не підеш. Є, крім того, ще одна правда: всі, хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному.

Бурмистер звів до нього дзьоба й дивився здивовано. Здалося странньому, що він аж рота розтулив, такий був зацікавлений. Але ні, стріпнув раптом головою, увінчаною дивним дзьобом, і рішуче махнув рукою.

— Це, що ви сказали, цікаве, — мовив він. — Але ще є, здається, час їх переконати. Бо, наслухавшись вас, можна й віру втратити.

Він знову струснув головою й подався через юрбу до бенкетової зали. Його миттю оточила танцівлива юрба, хлопці й дівчата, які завзято тупали й прокручувалися, корчили гримаси, реготалися і щедро спливали потом. Хапали бурмистра за чорну одежу, примушуючи прокрутитися разом з собою, — він відбивався і рвався вперед…

Странній заплющився: йому захотілося зникнути звідси, тим більше що він ще не висловив усіх слів, які накотом наринули на нього. Йому хотілося говорити, хай і не має він співрозмовника, щоб вилити нарешті з серця те, що так довго в ньому пеклося. Схотілося схопити голову в руки і піти у міжряддя вулиць, бурмочучи свої невиказані слова, — інакше та голова може не витримати. Розірветься тут, серед цього танцівливого виру, як бомба, розметавши дрібні часточки…


Ішов по вузькій, одягненій у камінь, вуличці, в ущелині, Що мала тверде ложе і була розпечена, як казан. Тримався руками за голову: роями проносилися мухи, часом кидаючись на нього — ніби обсипав його сухий дощ; ішов наскільки міг швидко і бурмотів щось про ченця Григорія та сіроносого. Майже приплющив очі: було йому байдуже куди йти, хай ведуть його ноги, куди хочуть. Здригнувся раптом: де він? Так, вдруге він на цьому місці: перед ним був шинок, де зустрілися чернець Григорій та сіроносий. Знову щось потягло його досередини, а водночас і невідомий острах почав оживати.

Він позадкував од цього чудного місця: ні, йому сьогодні не хотілося туди заходити. Озирнувся вражено: здається, вже й вечір заходив, коли це він проминув, день? Вечір спускався з розпеченого неба, а може, йому так в очах потемніло.

1 ... 23 24 25 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мор, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"