Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

Повітря ставало рідке і тремтливе: від того дивно зломлювалися лінії стін. Дзвіниці тяглися, здавалося, не вгору, а кудись убік; будинки вже не творили з вулиць ущелини, а розходилися широко, сама вулиця тягла синє полотно бруківки і десь угорі перегиналася: саме там, на тому горбі, й виросло раптом сонне й величезне сонце. Було боляче дивитися на нього, але й вабило до себе, притягувало, ніби величезний магніт. Странній не міг не піти назустріч тому сонцю, бо відчув, що в нього таки з'явився співрозмовник, якому він може висловити свої сумніві: — те, чого не доказав моровому бурмистру. Йому потемніло в очах, і відчував він вечір у себе на карку: скоро доведеться поволочити за собою і ніч. Отак ступатиме назустріч вічному світилу й тягтиме за собою чорний плащ, і біль горітиме в його грудях, великий біль!

— Свіжа кров, — сказав він тому світилу, що так немилосердно сліпило його, сказав крізь зуби, глухо і з притиском, — свіжа кров уливається у витрухлий світ, щоб замістити стару. Вона оновить життя, але прийде час і постаріє й вона. Тоді знову світле стане чорним, а чорне світлим. Тоді важке стане легким, а легке важким, смачне несмачним, а несмачне смачним. Тоді хворе називатимуть здоровим, а здорове хворим, гарне потворним, а потворне гарним. Тоді прийде біль і назоветься радістю, а радість заболить. Тоді убогий забагатіє, але чи збільшиться в тобі, людино, любові?

Здається, він вигукнув оці останні слова. Вони дзвінко розбилися об камінні стіни, які байдуже їх не сприйняли, бо що мертвому каменю до його покрику та болю? Що мертвому каменю до стогону, який раптом виривається з грудей, як і до слів, адже порожні вуста їх промовляли. Порожні груди викинули їх у цей чудний світ, і кому до того діло, що вони, хай і порожні, так щемко і незвичайно болять?

Не міг спинити ні своїх думок, ні спинитися самому. Далеко відійшов од майдану, де кипіла гульня, — вуха йому забивала чорна тиша. Хотів уже забитись у куток і, сидячи там, якось пригасити скажений трем, який трусив його тілом.

Роззирнувся навколо. Що діється з ним, зі світом, з людьми і з цими вулицями? Чи закінчилася боротьба, яку відбув у личинах своїх двійників? Чи готуватися йому до нового дійства, а чи забитись у якийсь кам'яний двір і стати для нього ще одним каменем?

Сонце стояло перед ним, а він майже осліп од того, що невід-ривно на нього дивився. Але не хотів здаватися, не хотів відступати, хотів доказати те, що пробудилося в ньому, ніби вулкан.

— Один за одним пускаємося ми берега, — прорипів він, — забуваємо батьків своїх і матерів, забуваємо науку їхню та біль. Але в своїх розмислах не піднімаємося вище за них, бо ми занадто у цьому світі зарозумілі. Хай же ногам нашим, що покидають отній дім, стає боляче, хай очі наші не наповнюються холодом. Хай не посліпнемо ми в цьому світі і хай розрізнимо, де світла смуга світанку, а де світла смуга смерку. Хай не опинимося ми безпорадно перед порожнечею своєю, адже наш проводир ти, сонце!

Розділ VI. СУД
ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ

Те, що зі мною сталося, вражало й дивувало. За час мандрів я перетерпів немало: мене цьковано псами, пізнав я силу ворожих кулаків, хоч і мої також не лишалися при цьому без діла. У мене кидано камінням, і гналися за мною розлючені рогоносці. З усього цього виходив я ніби з води, бо ніхто при тому не важився на моє життя, а коли і важився, то я знав про те і міг стати до оборони. Моя ж охота до жінок була завше фатальна для мене, бо й цього разу я потрапив у хитро наладновану пастку не через що інше. Мені навіть здавалось у якусь мить, що та шинкарка була тільки приманкою, а я нерозважно полетів на вогонь, і не диво, що попалив крильця. Дивувало мене й інше: ніколи не чував я про інквізиційні справи православних. В лоні східної церкви, думав небезпідставно я, можна залишитися найвільнішим душею, бо земля наша має несходимі простори, де можна людині згубитись і жити так, як їй заманеться. За переступи хіба що викленуть і відлучать од церкви, але то крайня міра. Саме тому й дивувався, і тут, у підземеллі, сам на сам, намагався збагнути цю веремію, в яку потрапив. Перед очима миготіли уривки минулих подій: сон із вертепом, моя мандрівка, вулиці міста, загадковий шинок, де я зустрівся з цією бісівською спокусницею, і похмурий сонм сіролицих. Невинні речі, що їх я казав, було тут криво витлумачено, але більше мене журило, що застукано мене на перелюбстві: коли їм захочеться видати мене міському судові, справи мої кепські. Я таки встряв у недоладне діло і справуюся, здається, з людьми, з якими важко дійти погодження. Від того перші кілька діб (а де тут день і ніч, важко збагнути) сон не торкався моїх повік, я крутився на дерев'яному ложі і ламав голову, як вибратися з цієї халепи. Інколи чув по кутках бридкий, хижий пискіт, по тому голосно лопотіли долівкою лапами пацюки. Часом здавалося, що пацюки заповнюють келію; я чув, як труться вони поміж себе кожушками — спалахували од того гострі іскри. Тоді я сідав на ложі, підібгавши ноги, й готувався до оборони. Відчував, що вони ладнаються до приступу, але ще вовтузилися внизу, очевидно, впорядковуючи лави, їхні вожді визначали кращі підходи, а я мав сякий-такий час, щоб обдумати свій чин.

І вже перед самим їхнім приступом, я зрозумів одне важливе для мене: сила, яка хоче знищити мене, є. І це не тільки смерть, що чатує на нас кожного: можливо, вона — оці пацюки, яких я не можу побачити у суцільній темряві, але які живуть і чомусь повинні йти супроти мене. Чомусь повинні гризти мене, а я, коли хочу жити, маю оборонятися.

Ланцюги, якими я був скутий, не давали вільно рухатися, але я мав з них сяку-таку зброю. Ось вони, думав я гарячкове, — посланці темряви! Чому в ній опинився я, людина, яка найбільше любила сонце — простір доріг, жінок, добру їжу й мудрі розмови? Кому стали на перешкоді моє вільне, просте життя і мудрість? Адже сила ця нікому не завдавала шкоди, хіба нещасливим рогоносцям. Врешті, й рогоносців лишив я в цьому світі небагато, і вони стали ними не через