Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

діялося. І так, переступаючи рішуче до одного місця коло білих штахет, де не раз з нею перемовлявся, я впосліднє глянув у глибінь саду й задержався. Мене мов полум'ям обгорнуло, і я витріщив очі. Чи я був справді такий короткозорий, що не бачив відразу того, за чим так тужливо визирав і дожидав? Вона ж була там на городі, - а я чи не цілий час дивився на неї і не бачив. Під стіною павільйону, зверненою до нас, що була тепер облита світлом сонця, сиділа, а радше лежала Маня в великім огородовім кріслі, лицем звернена в ту сторону лісу, з котрого я щойно перед півгодиною вернувся. Закинувши руки за голову, лежала неповорушно. Недалеко неї стояв Нестор коло якогось дерева й займався чимось, чого я здалека не міг розрізнити. Всюди вокруги тишияа, а на землі повно опалого почервонілого й пожовклого листя. Я був, мов та стріла, напружений і тепер уже довго не надумувався. Я перескочив невисокі білі штахети, як колись малий Нестор, щоб показати мені свій перший нотес, і пустився просто до павільйону, до неї. Я не йшов головною алеєю - це було для мене задалеко, а між дерева, «направці», і, йдучи, відкидав нетерпеливо тут і там грубі верстви листя, справляючи тим мимоволі шолопання, що переривало потрохи навкруги дрімаючу недільну тишину.

Вже бачив я її потрохи перед собою. Напівлежачи в кріслі, вона була звернена трохи до мене плечима, з закиненими над головою руками, що, зціпившись, дрібні, мов дві агрифи, в темнорусявім волоссі біліли якраз проти мене. В першій хвилі мене покортіло приступити до неї, притиснути уста до тих малих рук, котрі я так любив і які так зручно вміли поводити конем, одначе щось здержало мене. Але в тій же хвилі її руки розв'язалися над головою, і вона, мабуть приневолена до того шолопанням листя, зсунула голову над поруччям крісла й трохи позад себе і доглянула мене. Я спинивсь мовчки перед нею, а вона, випростовуючись у кріслі і мов умощуючись до нової позиції, старалася затаїти своє раптове збентеження, що, помимо всього її намагання, не вдавалося їй, бо гаряче полум'я, що розіллялось при моїм виді по її лілієво-білім лиці, не хотіло ніяк уступати.

- Маню, Маню люба, що з вами? Поздоровіли вже? - спитав я зворушений, одначе на внутрішній якийсь приказ прибрав байдужний тон, яким орудували ми найчастіше між собою, і подав їй руку.

- Здорова, - відповіла, усміхаючись своїм, мені так добре знайомим, гарним усміхом. - Вже від трьох день, лиш оце тут. - і вказала на хустину коло шиї, - мушу ще зо днину-дві носити.

В тій хвилі побачив я доперва малого Нестора, що стояв спокійно біля мене і мов ждав, щоб я йому за його дрібний поклін подякував його очі блистіли з радісного якогось внутрішнього вдоволення, і він підсунув мовчки до сестри довгу солом'яну плетінку, з котрої, догадувавсь я, мало ше іно щось дальше витворятися.

- Що це ти таке скомпонував? - спитав я, звертаючись до нього, що майже не зважав на мене, а дивився виключно на сестру. - Це якась дуже довга композиція.

Сестра всміхнулася.

- Це його найновіша мрія, - відповіла вона, звертаючись напів до мене. - Він майже все по укінченню обов'язкової своєї праці, себто шкільних задач, котрі, мимоходом скачавши, виробляє дуже добре й точно, вдоволяє вимоги свого малого містичного розуму й фантазії, і витворює дещо на їх приказ. Не так, Несторе?

Він, не зрозумівши зовсім її слів, зарум'янився й не відповів. Відтак, прив'язавши мовчки кінець плетінки шнурком до Маниного крісла, побіг з другим кінцем до штахет у сторону нашого саду і там щось робив.

- Він щось мірить, - закинув я.

І справді, малий хотів плетінку притягнути аж до штахет нашого саду, та вона була закоротка, виховзлася йому з рук і впала на землю.

- Завтра докінчу! - кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп'ячому грядки до нас. - А відтак буду знати!

- Що? хлопче. як задалеко від мене до тебе і твоєї сестри? - спитав я, притягаючи прибігшого до себе й відгортаючи йому волосся з білого чола. - Воно не так далеко, Несторе.

- Ой, далеко ще, - відповів він, висовуючись несміливо з моїх рук, і почав плетінку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше від нас назад відходити.

- Чи Нестор не на будучого техніка кваліфікується? - спитав я, - що починає відтепер міряти землю? Дівчина, як перше, всміхнулася.

- Ні! - відповіла. - Він заложився з одним товаришем, що сплете солом'яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге, щоб знав, скільки ліктів від нас до вас. Плете плетінку від передучора з витривалістю, гідною дорослого чоловіка, а тепер він щасливий, хоч і не показує цього, бо його твір бачили й ви. Вас він дуже поважає.

- Пишний хлопець! - закинув я. - Повинен іноді до мене заходити.

- О, щодо того, то ні, - відповіла вона, уникаючи мого погляду, і поглянула за малим, що, віддалений уже від нас, не чув нашої розмови і то розвивав, то звивав свій твір. - Він дуже несміливий, помимо своєї тринадцятилітньої розваги, і не дається до нічого силувати. До того. - І не докінчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: - Чому ви не на прогулці? Я, здається, бачила, як ви їхали.

- Був і вернув уже, - відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.

- Не добре випала прогулка? - спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.

- О, щодо того, то навпаки! - відповів я, усміхаючися. - Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради консемвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону й напрямок.

Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.

- Там у лісі, в товаристві. - тягнув я зворушено дальше, - бачив