Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.

- З нею, - сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:

- З Дорою?

- О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію? - відповів я.

Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над «мрією», чимраз більше німіла під її впливом.

- Вас давно не було в наших горах. - перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.

- Це правда, - відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, - і за кілька місяців їх знов покину.

- Чи справді? - спитав я, прикро вражений. - Через що?

- Так. Я йду на становище.

- Як то? - спитав я вдруге, не зрозумівши її.

- А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.

- Хто вас до того всього силує, панно Маню? - спитав я похмуро.

- До чого? - спитала.

- Іти за виховавчиню. - відказав я з нетаєним невдоволенням.

- О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, - відказала майже з захватом, - тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче, і...

- І з душею, повною ілюзій, розуміється, - докінчив я. - Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім.

- У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? - докінчила вона замість мене майже весело.

- Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?

- О, вона дуже проста, - відповіла вона. - Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.

- Ну, щодо консеквенції. - обізвався я, - то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді людей до розпуки.

- Чи справді вона така в мене поважна? - спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.

- Таке моє пересвідчення, - відповів я.

- А я часом сумніваюсь в її витривалості. - сказала вона півголосом.

- В якім напрямі, панно Маню?

- О, це відноситься чисто до мене самої.

- Як то?

- А так. Є дещо в людині діюче, і дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче. - сказала, уникаючи мого погляду.

- Отже, боротьба в нутрі проти себе! - сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.

- Я боюся, - сказала вона.

- Чого, Маню?

- Що як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження.

- Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? - спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.

- Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю. - А далі: - З моїм від'їздом буде все добре.

- Що буде добре? - допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:

- На чужині буде добре. - І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:

- Ви того таки певні?

- Так, пане Олесь.

- У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, - обізвавсь я. - Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас.

- І тоді? - спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене. - Тоді? - повторила ще раз ледве чутно.

- Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але, - додав я лагідніше, - покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.

- Для мене вона була болюча. - відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: - Я вижидаю часу від'їзду в чужину, мов спасення.

Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.

- Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? - спитав я і взяв її руки між свої