Читати книгу - "Крос у небуття"

– Одягніть на нього наручники й несіть у машину – вказав сержантам на затриманого, котрий усе ще лежав без тями. Він відшукав телефон і набрав номер міськвідділу.

– Міліція, – почув за мить голос Морківника.

– Соколовський.

– Господи, що там у вас? Водій по радіостанції на все місто волає, допомогу кличе. А кого я пошлю?

– Немає кого послати?

– Немає!

– Добре, що ви з Гончаром у нас є.

– Ну, знаєш, Соколовський, ти язик притримай. У мене тільки три піші патрулі. У вас будуть хвилин через двадцять. Степанович теж поїхав. Зателефонував заміснику. Зараз приїде, будемо розбиратися.

Один з сержантів, котрий оглядав жінку в коридорі, підійшов до Андрія і виразно провів собі долонею поперек шиї.

– Готова.

Андрій лише махнув головою, а у слухавку сказав:

– Розбирайтеся. Сюди швидку давайте, труп тут. І криміналістів теж. Все, приїду – напишу рапорт.

Поклавши слухавку, Андрій згадав, що десь у квартирі має бути дитина. Швидко оглянув дві кімнати і кухню. Дівчинки ніде не було видно. Андрій підійшов до шафи, котра стояла у кутку спальні. З досвіду знав, що малюки у критичних ситуаціях часто ховаються у шафах або під постіллю. Мить не наважувався відчинити двері, побоюючись побачити там щось страшне. Нарешті переборов себе і відчинив шафу.

Дівчинка не плакала. Лише позирала на нього величезними блакитними очима, у яких читався жах. Рученятами притискала до себе великого плюшевого собаку без одного вуха.

– Як тебе звати? – якомога більш доброзичливо звернувся до неї Андрій.

– Валя, – простодушно мовила дівчинка.

– Все позаду, Валя. Виходь на світ Божий, – він обережно взяв дитину на руки, одночасно оглядаючи її на наявність поранень. – Тебе нічого не болить?

– Ні. Тільки мені страшно.

– Тепер можеш не боятися. Все позаду. Ти тільки очки закрий і не відкривай, доки на вулицю не вийдемо. Добре?

– Добре, – закивала голівкою мала.

Андрій, переступивши через труп жінки, вийшов у під’їзд і збіг сходами на вулицю. В дверях під’їзду зустрівся з стривоженою огрядною жінкою, котра намагалась прорватися повз дільничного.

– Туди не можна жіночко, зачекайте ж! – намагався зупинити її старший лейтенант.

– У мене сестра там! Пусти! – виривалась жінка, котра була на півголови вища за дільничного. Помітивши Андрія, вона залилася сльозами й простягла руки до дівчинки котру він ніс на руках.

– Валюню, дитино, а мама де?

Андрій передав малу жінці і охопив її плечі рукою.

– Ходімо, ходімо. Вам туди не можна. Догляньте краще дитину, вона надто багато пережила за сьогоднішній день.

Проводивши поглядом жінку, повернувся до дільничного:

– Тезко, зараз будуть криміналісти, начальство. А доки побудь там, щоб ніхто не заходив.

– Слухаю, пане капітан.

Не очікуючи на керівництво, Соколовський сів у чергову машину й наказав водієві їхати до міського відділу. На сьогодні з нього було досить.

9 травня 1996 року. 10.00.

м. Хмельницький. Привокзальна площа залізничного вокзалу

Потап сидів на лавці під високими ялинами поблизу великого чотирикутного фонтану, котрий працював востаннє багато років тому. Натомість тепер у бетонованій ямі з проржавілими трубами плюскотіла брудна калюжа. У ній плавали пластикові пакети, пачки з-під цигарок та інший непотріб. Потап відвів погляд від витвору будівничих розвинутого соціалізму і почав розглядати перехожих. Вздовж алеї, що вела до будівлі з скла і бетону – приміщення залізничного вокзалу міста Хмельницького, прогулювалась зграйка циганок з дітьми, клигали кілька обвішаних нагородами ветеранів останньої світової війни, поспішали до перону ті, хто від’їздив з міста. З того дня, як вони з Софроном прибули до Хмельницького, Потап вперше вийшов до міста, не в змозі більше залишатися у кімнаті Анжелиного житла. Неподалік від лавки, на якій грівся під весняним сонцем Потап, розташувався духовий оркестр. Видуваючи з труб мідь, музики виконували шлягери сорокових років. Країна святкувала чергові роковини перемоги над фашистською Німеччиною. Потап відпив пива з алюмінієвої банки і зупинив свій погляд на стрункій постаті дівчини у міні і топіку, що залишав оголеним живіт. Дівчина, напустивши на себе неприступного вигляду, дефілювала алейкою неподалік.

Поряд бухнувся на лаву Софрон. Прослідкувавши за поглядом Потапа, присвиснув і крикнув дівчині навздогін:

– Гей, красуне, мамі зять потрібен?

Дівчина подарувала їм обом погляд приниженої величі і прискорила крок.

– Ти, Софрон, як вокзальний шибеник, – без злості мовив Потап і поглянув на спільника прискіпливіше, – п’яний чи що?

– Та який там п’яний. Остогиділо все. Бабу хочу. Відпочити хочу. Ми у твоєї наркоманки на хаті геть здичавіємо.

Потап зробив ковток пива.

– Поводь себе тихше. Тут мусорів – немов собак нерізаних. Можливо твоя пика у них на стенді вже висить.

– Лохи вони, Потап. Ти краще он туди поглянь, – він вказав рукою ліворуч, де, поряд з бронзовим громаддям пам’ятника Богдану Хмельницькому, стояли кілька чоловіків. Час від часу до них підходили люди, вони про щось розмовляли, чимось обмінювались, після чого ті, хто підходив, йшли геть. На їхньому місці з’являлись інші. Зрозумілим було, що там відбувається якась торгівля.

– Хто там?

– Валютчики. Як кажуть американці – придуркуваті й щасливі. У кожного повні кишені доларів. Що скажеш?

Потап скривився і похитав головою.

– Ти фраєр, Софрон. Ми тут не для справ, ми на відпочинку. До того ж, валютчики ходять під Сашею Каламарем. Нам зайвий вайдос не потрібен.

Софрон у відповідь лише пирхнув.

– А хто мені Каламар? Товариш, чи може, родич? Плювати я на нього хотів. Давай наїдемо. П’ять-десять тон зелені зайвими не бувають. Знімемо квартиру у центрі, людьми себе відчуємо. Мені сарай тієї торчкової вже у печінці сидить.

Потап зітхнув. Так, Саша Каламар їм не товариш і не родич. Але він тримає найбільшу й найпотужнішу бригаду рекетирів у Хмельницькому, тому дуже навіть просто може ускладнити їм життя. Йому платять всі – валютчики, господарі комерційних кіосків і торгаші з Хмельницького речового ринку, котрий від 1991 року так розрісся, що спроможний був приносити прибутки у сотні тисяч, навіть мільйони доларів. Тож нестачі коштів Каламар не відчував і міг при бажанні відшукати й покарати свого кривдника. І якщо він досі не ліз у Кам’янець-Подільський, то у цьому була заслуга Потапа і його відморозків, котрі зазвичай починали стріляти раніше, аніж думати. Але у Кам’янці вони були на своїй землі. А тут на чужій. Крім того, Хмельницький відрізнявся від Кам’янця-Подільського ще однією рисою – обласний центр вважався «ментовським» містом. Тобто таким, у якому