Читати книгу - "Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло"

Підтриманий в цьому рішенні всіма головнокомандувачами фронтів, я заявляю всьому російському народові, що волію смерть, ніж усунення з посади верховного головнокомандувача. Щирий син народу російського завжди гине на свойому пості і несе в жертву батьківщині найбільше, що має — своє життя.

Під ці справді жахливі хвилини в житті батьківщини, коли підступи до обох столиць майже відкриті для переможного пересування тріюмфуючого ворога, Тимчасовий уряд, занехаявши велику справу незалежного існування країни, сіє в народі облудний страх контрреволюції, котрій він сам через своє невміння керувати, через свою нетверду владу, через свою нерішучість сприяє якнайскорше втілитися.

Не мені, свого народу кревному синові, що все життя своє перед очима всіх віддав на щиросерде служіння йому, — не стояти на варті великих свобід, великого майбутнього свого народу. Але нині майбутнє — в кво-— лих безвільних руках. Чванливий ворог, через підкупи і зрадництво, порядкує в нас, як у себе вдома, несе край не самій волі, а й існуванню народу російського. Схаменіться, люди руські, і придивіться до бездонної прірви, куди стрімголов летить наша батьківщина.

Уникаючи всяких потрусів, відвертаючи всяке пролиття руської крови та чвари і забуваючи всю кривду й зневагу, я перед лицем усього народу звертаюся до Тимчасового уряду і кажу: приїздіть до мене в ставку, де воля в'аша і безпека забезпечені моїм словом чести, і разом зі мною виробіть і. утворіть такий склад народ-иьої оборони, який, забезпечуючи волю, вів би нарід російський до великої будучини, гідної могутнього вільного народу.

Генерал К о р н і л о в".

На другій станції ешельон затримали. Чекаючи від'їзду, козаки зібралися коло вагонів, обговорюючи телеграму Корнілова та щойно прочитану телеграму Керенського, що оголошував Корнілова зрадником і контр-революціонером. Козаки розгублено переговорювалися. Командир сотні і чотові офіцери змішалися.

— Все переплуталося в голові, — скаржився Мартин Ша-міль. — Чума їх розбере, хто з них винуватий!

— Самі мордуються і військо мордують.

— Начальство з розкошів навісніє.

— Кожен за старшого хоче бути.

— Пани б'ються, а в хлопців чуби тріщать.

— Іде все шкереберть.. Біда!

Купка козаків підійшла до Івана Олексійовича, вимагаючи:

— Іди до командира, дізнавайся, що чинити.

Натовпом пішли до сотенного. Офіцери, зібравшись

у свойому вагоні, про щось радилися. Іван Олексійович ввійшов до вагону.

— Пане командире, козаки допитуються, що тепер робити ?

— Я зараз вийду. 1

Сотня чекала, зібравшись коло крайнього вагону. Командир змішався з натовпом козаків, пробравшись на середину, підняв руку.

— Ми підлягаємо не Керенському, а верховному головнокомандувачеві і свойому безпосередньому начальству. Правильно? Тому ми мусимо безвимовно виконувати наказ свого начальства і їхати до Петрограду. В крайньому разі ми можемо, доїхавши до станції Дно, з'ясувати, становище в командира 1-ї донської дивізії, — там видно буде. Я прохаю козаків не хвилюватися. Такі вже часи переживаємо.

Сотенний ще довго говорив про військовий обов'язок, батьківщину, революцію, заспокоював козаків, ухильно відповідав на запитання. Своєї мети він досяг; до валки тим часом причепили паротяга (козаки не знали, що два офіцери їх сотні добилися прискореного від'їзду, загрожуючи зброєю начальникові станції), і козаки розійшлися по вагонах.

Добу тягнувся ешельон, наближаючись до станції Дно. Вночі його знову затримали, пропускаючи ешельони усурій-ців і Дагестанського полку. Козацький ешельон перевели на запасну колію. Мимо, в опаловій нічній 'темряві, поблискуючи вогнями, пробігали вагони Дагестанського полку. Чути було даліючи стогін зурни, чужі мелодії пісень, гортанну говірку.

Вже опівночі відправили сотню. Малосильний паротяг довго стояв коло водотягу, від жаровища падало на землю іскристе світло вогнів. Машиніст, попихкуючи цигаркою, поглядав у віконце, наче чогось чекаючи. Один з козаків ближнього до паротягу вагону, висунувся в двері, крикнув:

— Ей, Гаврило, крути, а. то зараз стрілятимемо!

Машиніст виплюнув цигарку, помовчав, певне, стежачи за

дугуватим льотом її, сказав, покашлюючи:

— Всіх не перестріляєте, — і відійшов від вікна.

За кілька хвилин паротяг сіпнув вагони, грюкнули буфери, зацокотіли копита коней, що втратили від поштовху рівновагу. Ешельон поплив мимо водотягу, мимо квадратиків освітлених вікон і темних за полотном березових куп. Козаки, засипавши коням корму, спали; мало хто не спав, покурюючи коло напіввідкритих дверей, дивлячись на величаве небо, думаючи про своє.

Іван Олексійович лежав поруч Корольова, дивився в дверну шпарину на текучий зоряний розсип. За минулий день, обміркувавши все, твердо поклав він всіма силами опиратися дальшому просуненню, сотні на Петроград; лежачи, розмірковував, як схилити козаків до свого рішення, як на них уплинути.

Оброблявши його, думав свого часу Штокман, Йосип Давидович: "Злізе з тебе, Іване Олексійовичу, оце поганеньке національне гнильце, облущиться, — і будеш ти, — неодмінно' будеш, — шматком доброї людської криці, крихіткою в загальному масиві нашої партії. А гнильце обгорить, злізе. Під час витоплювання неминуче вигорає все непотрібне".

Думав так — і не помилився: виварився Іван Олексійович у власних думках, гадючим линовищем злізло з нього те, що називав Штокман "гнильцем", і хоч був він десь поза партією, зовні її, та після арешту Штокмана буйно, молодим пагоном потягнувся і до партії, і до роботи, з болем пере* жив тоді свою самотність. Більшовик з нього вийшов надійний, пропалений міцною до старого ненавистю. В зашкарублому середовищі козацтва важко було одному без товариської підпори, боляче давалася в знаки своя політична напівписьменність, тому і йшов у життя помацки, звірячою стежкою,' клясовим чуттям визначаючи і вирівнюючи свій крок. За роки війни склалась у нього звичка, натикаючись на якусь перепону, думати: "А як зробив би в цьому випадку Йосип Давидович?" — і, згадуючи все, що зв'язано було з Штокманом, робив так, як здавалося, зробив би той на його місці. Так було влітку цього року, коли спіткнувся на думках про Установчі збори. Спочатку потягнувся було, горіючи радістю: "Ось воно, те саме, чого чекали", але приглядівся, згадав слова Йосипа Давидовича: "Ніколи не можна вірити тим пройдисвітам, що на словах стоять за нарід, а справді служать буржуазії, підлабузнюються, послаблюють своєю двурушницькою політикою бойове, революційне піднесення мас". Згадав і вже не вагаючись повернув у бік, з захопленням знайшов скріпи свойому рішенню в "Окопній Правді".

І в цьому випадкові: ще до відозви Корнілова ясно розумів, що козакам з ним не одну стежку топтати, нюх підказував, що і Керенського захищати не слід; помізкував, вирішив: не допустити сотню до Петрограду, а коли й дове-деться з ким цокнутись, так з Корніловим, але не за Корейського, не за його владу, а за ту, що повстане після нього. Що по Керенському буде бажана справжня своя влада,— цього він був більше, ніж певний. Ще влітку довелось йому побувати в Петрограді, у військовій секції виконкому, куди посилала його сотня по пораду, з приводу конфлікту з командиром сотні; подивившись на роботу виконкому, переговоривши де. з ким з .товаришів-більшовиків, подумав: "Обросте цей кістяк нашим робітничим м'ясом, — оце буде влада. Умри, Іване, а держись за неї, держись, як дитина за материну цицьку".

Цієї ночі, лежучи на попоні, частіш, ніж звичайно, згадував з великою, незнанною досі палкою любов'ю людину, під керівництвом якої намацав жорстку свою путь. Думаючи про те, що мав завтра говорити козакам, згадав і слова Штокмана про козаків, їх він повторював часто, немов цвях аж до голівки вбивав: "Козацтво консервативне з самої суті своєї. Коли ти переконуватимеш козака в правоті більшовицьких ідей, — не забувай про це, роби обережно/вдумливо, умій пристосовуватися до обставин. Спочатку до тебе ставитимуться так само упереджено, як ти і Михась Кошовий спершу до мене, але хай це тебе не бентежить. Довби вперто, — остаточний успіх за нами".

Іван Олексійович вважав, що, переконуючи козаків не йти з Корніловим, він зустріне з боку деяких заперечення, але вранці, коли в свойому вагоні обережно заговорив про те, що треба вимагати повернення на фронт, а не йти на Петроград битися із своїми, козаки охоче погодилися і радо вирішили відмовитися від дальшого походу на Петроград. Захар Корольов і козак Чернишевської станиці Турилін були найближчі спільники Івана Олексійовича. Весь день вони* перебираючись з вагону до вагону, говорили з козаками, а надвечір, на якомусь полустанку, коли потяг притишив хід, до вагону, де був Іван Олексійович, ускочив урядник третьої чоти Пшенічніков.

— На першій же станції сотня вивантажується! — схвильовано крикнув він, звертаючись до Івана Олексійовича.— Який ти голова комітету, коли не знаєш, чого козаки бажають. Годі нам дурня клеїти! Не поїдемо далі!.. Офіцерня, на нас зашморг вішає, а ти ні в дудочку, ні в сопілочку. Для цього ми тебе обирали? Ну, чого скалишся?

— Давно б так, — посміхаючись проговорив Іван Олексійович.

На зупинці він перший вискочив з вагону. В супроводі Туриліна пройшов до начальника станції.

— Потяг наш далі не виряджай. Вивантажуватися тут

почнемо. 4

— Як це так? — розгублено спитав начальник станції.— У мене наказ... Путьовка...

— Замкнись! — суворо перепинив його Турилін.

Вони розшукали станційний комітеті голові, кремезному рудуватому телеграфістові, пояснили,— в чому справа, і за кілька хвилин машиніст охоче повів ешельон у тупик.

Квапливо підмостивши східці, козаки почали виводити з вагонів коні. Іван Олексійович стояв коло паротягу, розчепіривши довгі ноги, витираючи піт із смаглявого усміхненого обличчя. До нього підбіг блідий командир сотні.

— Що ти робиш? Ти знаєш, що...

— Знаю! — обірвав його Іван Олексійович. — А ти, пане осавуле, не галасуй!—І блідіючи, рухаючи ніздрями, чітко сказав: — Відгаласував, хлопче! Тепер ми на тебе з прибором кладемо. Такеньки!

— Верховний Корнілов... — побагровівши, накинувся було осавул, та Іван Олексійович, дивлячись на свої розтоптані чоботи, що глибоко поринули у пухкий пісок, полегшено махнувши рукою, порадив:

— Повісь його на шию замість хреста, а нам він без потреби.

Осавул повернувся на підборах, побіг до свого вагону.

За годину сотня без єдиного офіцера, але бойовим ладом виступила зі станції, прямуючи на південний захід.