Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Поки що ви тікаєте від мого запитання, отче. То яку все-таки єпітимію?..

— Мабуть, проказати один раз «Отче наш» і один раз «Богородицю».

— Всього один раз?

— Проказати один раз належним чином — це запевне однаково, що бездумно відтарабанити сто разів. Я не бачу сенсу в кількості. Ми ж не крамарі. — І отець Кіхот важко підвівся з ліжка.

— Куди ви, отче?

— Піду почитаю пророка Маркса, щоб легше заснути. Хотів би сказати вам «на добраніч», Санчо, але дуже сумніваюся, чи буде ваша ніч така, яку я міг би назвати доброю.

Розділ восьмий

Як монсеньйор Кіхот мав цікаву зустріч у Вальядоліді

Санчо, поза всяким сумнівом, був у препоганому гуморі. Навіть не зволив сказати, якою дорогою їхати далі. Скидалося на те, що його так пригнітила довга ніч, проведена в домі, де він бував замолоду. Справді-бо, у зрілих літах завжди небезпечно пробувати повторити щось пережите в юності. А може, його дратував і піднесений настрій отця Кіхота. Отож, не маючи вагомих підстав їхати куди-інде, отець Кіхот запропонував відвідати Вальядолід і побачити будинок, де великий біограф Сервантес завершив життєпис його предка.

— Звісно, якщо ви не вважаєте, — невпевнено додав він, — що на тій дорозі ми можемо знову спіткати вітряки.

— Вони сьогодні заклопотані поважнішими справами.

— Якими?

— Ви не читали ранкової газети? У Мадріді застрелили генерала.

— Хто?

— Раніше в цьому звинуватили б комуністів. Хвалити Бога, тепер у них завжди напохваті баски і ЕТА[22].

— Хай упокоїть Господь його душу, — промовив отець Кіхот.

— Нема чого жаліти якогось генерала.

— Я його не жалію. І взагалі не жалію мертвих. Я їм заздрю.

Санчо й далі сидів похмурий. Протягом наступних двадцяти кілометрів лише раз озвався до отця Кіхота, та й то тільки щоб прискіпатися до нього.

— Чого це ви мовчите й не кажете своєї думки?

— Думки про що?

— Про минулу ніч, про що ж іще.

— Ну, про минулу ніч я розкажу вам за обідом. Мені дуже сподобалася Марксова книжка, яку ви мені дали. У душі він був доброю людиною, правда ж? Дещо в нього мене просто здивувало. І ніяких нудних економічних матерій.

— Я кажу не про Маркса. Я кажу про себе.

— Про себе? Сподіваюся, ви добре спали?

— Ви ж чудово знаєте, що я не спав.

— Любий Санчо, не хочете ж ви сказати, що провели цілу ніч без сну?

— Ну, не цілу ніч, звичайно. Але добру половину. Ви ж знаєте, що я робив.

— Нічого я не знаю.

— Я сказав вам про це цілком ясно. Перед тим, як ви пішли спати.

— Але ж, Санчо, я давно навчився забувати, що мені кажуть.

— То була не сповідь.

— Ні, проте коли ти священик, то звикаєш сприймати все, що тобі кажуть, як сповідь. Я ніколи не згадую того, що мені хтось сказав.

Санчо буркнув щось і замовк. Отцю Кіхотові здалося, ніби його супутник невдоволений, і він відчув себе трохи винним у цьому.

Та в ресторані «Валенсія», поблизу Plaza Mayor[23], коли вони сіли за стіл у внутрішньому дворику за баром і отець Кіхот випив склянку білого вина, до нього почав повертатися добрий настрій. Його дуже потішили відвідини будинку Сервантеса, куди вони рушили передусім, сплативши по п’ятдесят песет за кожного (отець Кіхот подумав, чи не пустили б його безплатно, якби він назвав при вході своє ім’я). Деякі меблі в будинку колись і справді належали письменникові, а на побіленій стіні висів власноручно написаний ним лист на ім’я короля з приводу податку на олію. Отець Кіхот майже навіч уявив собі цю стіну, забризкану кров’ю тієї жаскої ночі, коли до будинку принесли закривавлене тіло дона Гаспара де Еспелати і Сервантеса заарештували, помилково запідозривши як співучасника вбивства.

— Його, звичайно, випустили під заставу, — сказав отець Кіхот мерові, — але уявіть собі, як йому було працювати далі над життєписом мого предка, коли над ним тяжіла така страшна загроза. Я часом думаю, чи не ту ніч він згадував, коли писав про те, як ваш предок, ставши правителем острова, звелів засадити одного хлопчину на цілу ніч до в’язниці і як той хлопчина відказав йому: «Щоб примусити мене спати у в’язниці, вашої влади замало». Може, саме цими словами відповів старий Сервантес судді: «Ви можете кинути мене за грати, закувати в кайдани, замкнути в камері, та все одно, якщо я не захочу спати, вашою владою ви мене до цього не примусите».

— Нинішні жандарми, — зауважив Санчо, — знали б, як на це відповісти. Вони б вас швидко приспали, одним ударом. — І похмуро докинув: — А я б зараз залюбки поспав.

— Ну, а ваш предок, Санчо, мав добру душу і відпустив того хлопця, так само як суддя відпустив Сервантеса.

Та тепер, у внутрішньому дворику ресторану, де сонце золотило біле вино у склянці, думки отця Кіхота повернулися до Маркса, і він сказав:

— А знаєте, я гадаю, мій предок знайшов би спільну мову з Марксом. Бідолашний Маркс, він теж мав свої рицарські книги, що належали минулому.

— Маркс дивився у майбутнє.

— Так, але він увесь час тужив за минулим — за минулим, що існувало тільки в його уяві. Ось ви послухайте, Санчо… — І отець Кіхот видобув з кишені «Комуністичний маніфест». — «Буржуазія… зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини… В крижаній воді егоїстичного розрахунку втопила вона священний трепет релігійного екстазу, рицарського ентузіазму…» Хіба вам не вчувається достеменний голос мого предка, що тужить за втраченим без вороття часом? Ще малим хлопцем я завчив його слова напам’ять і досі пригадую їх, хоч, може, й не зовсім точно. «А нині неробство бере гору над працьовитістю, розбещеність над доброчесністю, зухвалість над хоробрістю і пусте розумування над воїнським мистецтвом, що по-справжньому жило й квітло тільки в золоту добу мандрівних рицарів. Амадіса Гальського, Палмеріна Англійського, Роланда…» А тепер послухайте знову з «Комуністичного маніфесту» — ви не зможете заперечити, що той ваш Маркс був вірним послідовником мого предка. «Всі застиглі, заіржавілі відносини, разом зі своїми супутниками — віками освяченими уявленнями і поглядами, руйнуються; всі нововиникаючі — старіють раніше, ніж встигають закостеніти». Він був справжнім пророком, Санчо. Він навіть Сталіна завбачив. «Усе станове і застійне зникає, все священне оскверняється…»

Якийсь чоловік, що обідав сам-один у тому ж таки дворику, завмер, не донісши виделку до рота. Потім, коли Санчо поглянув на нього