Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Не читали б ви так гучно, отче, — сказав Санчо. — Виголошуєте, наче в церкві.

— Багато написано праведних слів, і то не тільки в Біблії чи в отців церкви. І оці Марксові слова варті того, щоб їх виголошувати. «…Священний трепет релігійного екстазу, рицарського ентузіазму…»

— Хоч генералісимус Франко й помер, отче, та однаково будьте обачніші, прошу вас. Отой чоловік дослухається до кожного вашого слова.

— Звісно, як і всі пророки, Маркс у дечому помиляється. Навіть святий апостол Павло припускався похибок.

— Не подобається мені портфель того чоловіка. З такими звичайно ходять урядовці. А я чую таємну поліцію за тридцять метрів.

— Дозвольте, я прочитаю вам те місце в Маркса, яке вважаю його найбільшою помилкою. Від неї пішли і всі інші помилки.

— Бога ради, отче, коли вже вам так треба це прочитати, читайте півголосом.

Щоб догодити мерові, отець Кіхот перейшов мало не на шепіт. Санчо мусив нахилитися до нього, аби щось почути, і тепер вони могли видатися збоку справжніми змовниками.

— «У пролетаря немає власності; його ставлення до дружини і дітей не мають уже нічого спільного з буржуазними сімейними відносинами; сучасна промислова праця, сучасне поневолення капіталом… стерли з нього всякий національний характер». Може, коли Маркс це писав, Санчо, воно й здавалося правдивим, але відтоді світ пішов зовсім іншим шляхом. А послухайте оце: «…Сучасний робітник з прогресом промисловості не піднімається, а все більше опускається нижче від умов існування свого власного класу. Робітник стає паупером…» Ви знаєте, кілька років тому я їздив на відпочинок з одним знайомим священиком, звали його… о Боже, як забуваються імена після однієї-двох склянок… Він мав парафію в Коста-Браві (тоді Росінант був ще молодий), і я побачив отих англійських пауперів, як називає їх Маркс, — вони засмагали на тамтешніх пляжах. Що ж до стирання національного характеру, то англійці примусили місцевих жителів відкрити так звані «рибнúчки», де подають рибу із смаженою картоплею, — а то б вони поїхали їсти свою звичну страву куди-інде: може, до Франції чи до Португалії.

— Е, що там англійці, — мовив Санчо. — Про англійців нема чого й казати, вони взагалі не визнають жодних правил, навіть в економіці. Російські пролетарі також не паупери. Світ багато чого навчився в Маркса і в Росії. Російський пролетаріат нині безплатно відпочиває в Криму. А там не гірше, ніж у Коста-Браві.

— Пролетарі, яких я бачив у Коста-Браві, самі платили за свій відпочинок. А пауперів, Санчо, сьогодні можна знайти лише в «третьому світі». Одначе це зовсім не тому, що переміг комунізм. Чи не здається вам, що все воно було б так і без комунізму? Далебі, цей поступ починався вже тоді, коли Маркс писав свій маніфест, тільки він цього не помітив. Тим-то комунізм і поширюють примусово, вдаючись до сили не лише проти буржуазії, але й проти пролетаріату. Гуманізм, а не комунізм обернув паупера на буржуа, а за гуманізмом завжди стоїть тінь релігії — і християнської, і марксистської. Сьогодні всі ми буржуа. І не кажіть мені, що Брежнєв не такий самий буржуа, як ви і я. Хіба погано буде, якщо в цілому світі всі стануть буржуа, — крім таких мрійників, як Маркс і мій предок?

— Як вас послухати, отче, то майбутній світ скидатиметься на країну Утопію.

— Зовсім ні, гуманізм і релігія не покінчили ні з націоналізмом, ні з імперіалізмом. А ці два чинники спричиняють війни. Адже війни виникають не тільки з економічних причин — їх, так само як і любов, породжують людські почуття, або різниця в кольорі шкіри, у мові, або й прикрі спомини. Ось чому я радий, що маю коротку священицьку пам’ять.

— Ніколи б не подумав, що ви так переймаєтеся політикою.

— Не «переймаюся». Але ви мій давній друг, Санчо, і я хочу зрозуміти вас. Перед «Капіталом» я завжди пасував. А оця книжечка — зовсім інша річ. Її написала добра людина. Така сама добра, як і ви… і така сама заблудла.

— Час покаже.

— Час ніколи нічого не показує. Надто коротке наше життя.

Чоловік з портфелем поклав ножа та виделку й дав знак офіціантові принести рахунок. А тоді швидко розплатився, навіть не перебігши очима по цифрах.

— Ну, Санчо, — сказав отець Кіхот, — тепер ви можете зітхнути з полегкістю — той чоловік пішов.

— Будемо сподіватись, що не вернеться разом із поліцією. Надто пильно він поглянув на ваш нагрудничок, коли йшов.

Отець Кіхот нарешті дозволив собі підвищити голос і заговорив вільніше.

— Можливо, це тому, що я так багато читав святого Франціска Сальського і Хуана де ла Круса, — сказав він, — але оте замилування буржуазією, що подекуди трапляється в бідолахи Маркса, здається мені трохи штучним.

— Замилування буржуазією? Бога ради, про що ви говорите, отче?

— Звичайно, економіст і має дивитися на речі в суто матеріальному розумінні, тоді як я, щиро кажучи, надаю чи не забагато ваги духовному началу.

— Але Маркс ненавидів буржуазію.

— О, як відомо, ненависть дуже часто являє собою не що інше, як зворотний бік любові. Може, його, бідолаху, відштовхнули ті, кого він любив. Ось послухайте, Санчо. «Буржуазія менше ніж за сто років свого класового панування створила більш численні і більш грандіозні продуктивні сили, ніж усі минулі покоління, разом узяті. Підкорення сил природи, машинне виробництво, застосування хімії в промисловості і землеробстві, пароплавство, залізниці, електричний телеграф, освоєння для землеробства цілих частин світу, пристосування річок для судноплавства, цілі, немов з-під землі викликані, маси населення…» Прочитавши таке, як не запишатися з того, що ти буржуа? Який чудовий колоніальний правитель вийшов би з Маркса! Коли б таку людину дала Іспанія, ми б, мабуть, ніколи не занапастили свою імперію. А він, бідолашний, мусив тулитись у перелюдненому помешканні бідацького району Лондона і позичати гроші в друзів.

— У вас дивний погляд на Маркса, отче.

— Я ставився до нього упереджено, хоч він і захищав монастирі, але я ніколи раніше не читав цієї книжки. А коли читаєш щось уперше, все сприймається особливо гостро, як і перша любов. Хотів би я тепер випадково натрапити на казання святого апостола Павла і вперше прочитати його. От і ви, Санчо, спробували б зробити такий дослід із одною з моїх книг, які ви називаєте «рицарськими».

— Мені б ваші смаки видалися так само безглуздими, як Сервантесові — смаки вашого предка.

Попри суперечку, то була все-таки дружня трапеза, і після другої пляшки вина обидва погодилися їхати далі до Леона, а вже там вирішити — може, навіть кинувши