Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Що таке, Санчо?

— Знову той таємний агент. Тепер він іде за нами. Нічого не кажіть. Повертаймо за перший же ріг.

— Але ж Росінант далі на вулиці.

— От він і хоче записати номер.

— Звідки ви знаєте, що він таємний агент?

— Портфель підказує, — відповів Санчо.

Та й справді — коли вони повертали за ріг, отець Кіхот озирнувся й побачив, що той чоловік і далі йде за ними, несучи в руці страхітливий розпізнавальний знак своєї професії.

— Не обертайтеся, — сказав Санчо. — Хай думає, що ми його не помічаємо.

— Як же нам від нього втекти?

— Побачимо якийсь бар і зайдемо випити. Він чекатиме на вулиці. А ми вийдемо чорним ходом і, поки він похопиться, навпростець дістанемось до Росінанта.

— А що, як у тому барі не буде чорного ходу?

— Тоді доведеться зайти ще в один.

Чорного ходу в барі не було. Санчо випив чарку коньяку, а отець Кіхот обачно обмежився кавою. Коли вони вийшли, той чоловік стовбичив на тротуарі кроків за двадцять від бару й роздивлявся магазинну вітрину.

— Надто він виставляється, як на таємного агента, — зауважив отець Кіхот, коли вони рушили далі вулицею у пошуках іншого бару.

— А це один із їхніх прийомчиків, — пояснив Санчо. — Він хоче, щоб ми занепокоїлись.

Він завів отця Кіхота до іншого бару й замовив собі ще одну чарку коньяку.

— Якщо я знову питиму каву, — сказав отець Кіхот, — то вночі не засну.

— Випийте тоніку.

— А що це таке?

— Щось ніби мінеральна вода з домішкою хіни.

— Без алкоголю?

— Без, без. — Від коньяку в Санчо прокинулася войовничість. — Урізав би я добряче тому типові, але ж він, мабуть, при зброї.

— А ця водичка, тонік, справді дуже приємна, — сказав отець Кіхот. — І чому я ніколи раніше її не куштував? Я б ладен і завжди пити її, замість вина. Як ви думаєте, її продають у Тобосо?

— Не знаю. Навряд… Якщо пукавка у нього в портфелі, я міг би збити його з ніг, перш ніж він її витягне.

— Знаєте, я, мабуть, вип’ю ще пляшечку…

— А я піду погляну, чи є тут чорний хід, — сказав Санчо, і отець Кіхот залишився в барі сам-один.

Стояла гаряча година сієсти, і вентилятор під стелею був неспроможний бодай трохи охолодити повітря: за кожним повільним обертом його лопатей віяло прохолодою, а потім за контрастом ставало ще жаркіше. Отець Кіхот докінчив свій тонік і поквапився замовити третю пляшечку, щоб випити її, поки повернеться Санчо.

Позад нього почувся шепіт:

— Монсеньйоре!..

Отець Кіхот обернувся. Це був той самий суб’єкт з портфелем — невеличкий худий чоловічок у чорному костюмі та чорній краватці, що цілком пасували до його чорного портфеля. Він мав гострі чорні очиці за скельцями окулярів у сталевій оправі й тонкі, міцно стулені губи, і отцеві Кіхоту подумалось: цей чоловік цілком міг би бути провісником лихої долі, а то й самим Великим Інквізитором. Скоріше б повернувся Санчо…

— Чого ви хочете? — запитав отець Кіхот, як йому здавалося, впевненим, безбоязним голосом, але бульбашки тоніку все зіпсували, і він тоненько гикнув.

— Я хочу поговорити з вами сам на сам.

— Та я ж і є сам.

Чоловік кивнув головою на спину бармена за стойкою і сказав:

— Справа серйозна. Тут я говорити не можу. Будь ласка, пройдімо туди, крізь задні двері.

Та задніх дверей було двоє, і отець Кіхот завагався, не знаючи, в котрі вийшов Санчо.

— Праворуч, — підказав чоловік.

Отець Кіхот слухняно повернув праворуч. Там був невеликий коридорчик і ще двоє дверей.

— Сюди. В перші двері.

Отець Кіхот опинився у вбиральні. Поглянувши у дзеркало над умивальником, він побачив, що чоловік, який полонив його, порпається із замком свого портфеля. Хоче витягти пістолет? Виходить, йому судилося вмерти від пострілу в потилицю?.. Квапливо, чи не занадто квапливо, отець Кіхот став мовчки проказувати покаянну молитву. «Боже, прости мені всі мої грі…»

— Монсеньйоре…

— Слухаю вас, друже мій, — озвавсь отець Кіхот до відображення в дзеркалі. Коли вже він має померти від кулі, то хай краще в потилицю, ніж в обличчя — це подоба лику Божого.

— Я хочу, щоб ви висповідали мене.

Отець Кіхот гикнув. У цю мить двері відчинились, і до вбиральні заглянув Санчо.

— Отче Кіхоте!.. — вигукнув він.

— Ідіть звідси, — звелів отець Кіхот. — Я вислуховую сповідь. — Тоді обернувся до незнайомця й спробував прибрати вигляду, гідного свого сану. — Навряд чи тут належне місце для сповіді. Чому ви звернулися саме до мене, а не пішли до свого священика?

— Я щойно поховав його, — відказав чоловік. — Я трунар. — Він відкрив портфель і витяг звідти велику бронзову ручку.

Отець Кіхот сказав:

— Я тут не в своїй єпархії. Отож не маю ніяких повноважень.

— На монсеньйорів ці правила не поширюються. Як тільки я побачив вас у ресторані, я подумав: «Оце моя нагода».

Отець Кіхот сказав:

— Я монсеньйор ще зовсім віднедавна. Ви певні щодо правил?

— Так чи так, а за надзвичайних обставин будь-який священик… А в мене саме такі обставини.

— Але у Вальядоліді багато священиків. Підіть до першої-ліпшої церкви…

— Я побачив по ваших очах, що ви такий священик, який зрозуміє.

— Що зрозуміє?..

Та чоловік уже шпарко проказував покаянну молитву — принаймні слова її він знав чітко.

Отець Кіхот розгубився. Ще ніколи йому не траплялось вислуховувати сповідь у такому місці. Звичайно він сидів у своїй схожій на труну кабінці, отож і тепер майже машинально ввійшов у єдину кабінку, яка там була, і сів на накритий покришкою унітаз. Незнайомець хотів був стати на коліна, але отець Кіхот спинив його, бо підлога була аж ніяк не чиста.

— Не треба на коліна, — сказав він. — Стійте, як стоїте.

Чоловік простяг до нього велику мідну ручку й промовив:

— Я згрішив, і через вас, отче… даруйте, монсеньйоре… через вас прошу в Господа Бога прощення.

— У цій кабінці я не монсеньйор, — сказав отець Кіхот. — У сповідальні не існує титулів. Що ж ти скоїв, сину мій?

— Я вкрав оцю ручку і ще одну таку саму.

— То поверни їх власникові.

— Але ж власник помер. Це його я сьогодні поховав.

Отець Кіхот, як належало за звичаєм, прикрив очі рукою, щоб зберегти таємницю сповіді, але перед його внутрішнім зором і далі виразно стояло смагляве лисяче обличчя. Він був із тих священиків, що