Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Ти повинен повернути їх спадкоємцям.

— У отця Гонсалеса не лишилося спадкоємців.

— А що це за ручки? Коли ти їх украв?

— Я записав їх у рахунок, а потім відкрутив од труни, щоб використати ще раз.

— Ти часто так робиш? — Отець Кіхот знову не зміг стримати злощасної цікавості, що не раз зраджувала його у сповідальні.

— Та це ж звичайна річ. Усі мої конкуренти так роблять.

Отцю Кіхотові подумалось: а що написав би з цього приводу отець Герберт Йоне? Напевне, залічив би таку крадіжку до гріхів проти справедливості, цебто до тієї категорії, до якої належить і перелюб; але отець Кіхот начебто пам’ятав, що в разі крадіжки вагу гріха слід оцінювати залежно від вартості украденого предмета: якщо вона становить одну сьому місячного заробітку власника, гріх має вважатися серйозним. А якщо власник мільйонер, то не буде взагалі ніякого гріха — у кожному разі, гріха проти справедливості. Скільки міг заробляти за місяць отець Гонсалес? Та й чи випадає вважати його справжнім власником тих ручок, коли він вступив у володіння ними вже по смерті? Труна ж бо належить землі, в яку її покладено.

І він запитав — радше для того, щоб мати час подумати, аніж іще з якоїсь причини.

— А в оті інші рази ти висповідувався?

— Та ні. Я ж вам казав, монсеньйоре: це звичайна річ у нашому ділі. Ми беремо зайві гроші за бронзові ручки, це правда, але тільки, сказати б, за прокат. До самого поховання.

— Тоді чого ж ти сповідаєшся мені цього разу?

— Може, я надто совісна людина, монсеньйоре, але, коли я поховав отця Гонсалеса, це здалося мені не таким безневинним. Він же так пишався б, що в нього труна з бронзовими ручками. Розумієте, це знак того, як шанували його парафіяни, бо платила за все, звісно, громада.

— І ти теж дав гроші?

— Ну так. Аякже. Я дуже любив отця Гонсалеса.

— То ти неначе крадеш у самого себе?

— Та ні, монсеньйоре, не краду.

— Я ж казав, не називай мене монсеньйором. Отже, по-твоєму виходить, що ти не крадеш, бо й усі твої колеги знімають з трун ці ручки…

— Атож.

— Тоді що ж непокоїть твоє сумління?

Чоловік зробив порух, який цілком міг виражати безпорадність. І отець Кіхот подумав: «Скільки разів і я, як оце він, почував себе винним, сам не знаючи чому». Часом він заздрив упевненості тих, хто здатен виробляти якісь чіткі правила: отцеві Герберту Йоне, своєму єпископові, ба навіть папі римському. А сам жив наче в тумані, не бачив дороги попереду, спотикався… Отож він сказав:

— Не переймайся такими дрібницями. Іди додому й добре виспись. Може, ти й украв. Та невже ти думаєш, що Господь Бог надто зважає на такі малі провини? Він створив цілий всесвіт — ніхто й не знає, скільки це зірок, і планет, і світів. А ти вкрав дві бронзові ручки — тож не вважай себе за велику персону. Покайся в своїй гордині і йди додому.

Чоловік сказав:

— Але прошу вас… розгрішіть мене.

Отець Кіхот знехотя пробурмотів зовсім не потрібну формулу розгрішення. Чоловік поклав ручку назад у портфель, замкнув його і перед тим, як піти, швидко вклонився отцю Кіхотові. А той і далі сидів на унітазі, геть знеможений і невдоволений самим собою. «Не сказав я йому належних слів, — думав він. — І чому це мені завжди бракує належних слів? Чоловік потребував допомоги, а я проказав утерту формулу. Хай простить мені Господь. Невже, коли настане мій час помирати, хтось так само відбудеться голою формулою?»

Трохи перегодя він повернувся до бару. Санчо чекав на нього за новою чаркою коньяку.

— Бога ради, що це ви там робили?

— Виконував свій професійний обов’язок, — відказав отець Кіхот.

— У вбиральні?

— У вбиральні, у в’язниці, у церкві. Хіба не однаково?

— Ви позбулися того суб’єкта?

— Сподіваюся, що так, — сказав отець Кіхот. — Чогось я притомився, Санчо. Я розумію, це буде надміру, але можна мені ще пляшечку тоніку?

Розділ дев’ятий

Як монсеньйор Кіхот побачив досить дивне видовище

Їхнє перебування у Вальядоліді несподівано затяглося, бо Росінант рішуче відмовивсь вирушати в дальшу дорогу і його довелося залишити в автомайстерні на обстеження.

— Нічого дивного, — сказав отець Кіхот. — Учора бідолаха подолав величезну відстань.

— Величезну відстань! Та сюди від Саламанки менш як сто двадцять кілометрів.

— А його звична межа — десять, коли я їду до кооперативу по вино.

— Отож слушно ми постановили не їхати до Рима чи до Москви. Коли хочете знати мою думку, то розпестили ви його. Машини, як і жінок, не можна розпещувати.

— Але ж він дуже старий, Санчо. Може, старіший і за нас із вами. Та й, зрештою, коли б не він… Чи пройшли б ми пішки всю дорогу від Саламанки?

Вирок Росінантові мали винести тільки вранці, і Санчо запропонував піти в кіно. Отець Кіхот, трохи повагавшись, погодився. Колись священикам було заборонено відвідувати вистави, і хоч ця заборона не стосувалася кіно — його тоді просто не існувало, — у свідомості отця Кіхота лишився острах перед будь-яким видовищем.

— Я ще ніколи не був у кіно, — звірився він Санчо.

— Вам потрібно знати світ, коли ви хочете навернути його в свою віру, — сказав Санчо.

— Ви не будете вважати мене лицеміром, — спитав отець Кіхот, — якщо я зніму з себе оцей слинявчик, як ви його називаєте?

— У темряві всі кольори однакові, — сказав Санчо, — але діло ваше.

Отець Кіхот трохи подумав і залишив peckera на собі. Так було нібито чесніше. Він не хотів, щоб йому закинули лицемірство.

Вони пішли до невеликого кінотеатрика, де показували фільм під назвою «Дівоча молитва». Отця Кіхота ця назва привабила, а Санчо не меншою мірою відвернула — він наперед уявляв собі, на яку святенницьку нудоту доведеться вбити вечір. Проте він помилився. Щедевром той фільм не був, але досить-таки сподобався Санчо, хоч він і побоювався, як реагуватиме отець Кіхот, бо назвати фільм «дівочим» аж ніяк не випадало, і йому слід було б помітити на афіші біля входу застережну позначку «С»[24].

Як виявилося, героєм дівочої молитви був