Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

            Стьопу паралізувало. Вона зрозуміла – не втекти. У два стрибки наздожене, вона десь читала, що ведмеді дуже швидко бігають, незважаючи на габарити. «Не те, що я…»

            Ведмідь і справді опустився на передні лапи і побіг. Стьопка затулила голову руками, в коліна носом занурилась і закричала, з життям прощаючись. «Ганьба яка, з голим задом помирати! А була б у одязі, може він мною подавився б! А так, дурепа, всі умови створила!» - промайнуло в голові.

            Але смерть не сталася. І за хвилину, і за дві, і навіть за п'ять. Стьопка повільно голову підняла і... подивилася в очі... ведмежатку... Маленькому такому, пухнастому.

-Ой ... - пискнула вона, - та ти малюк зовсім. Правду кажуть, у страху очі великі!

            Ведмедик сидів за крок від жінки на пухнастій дупі і уважно її розглядав.

-Який гарненький, ти ж не з'їси мене? Ні? - ведмедик мило моргнув, як би кажучи, що ти, як могла таке подумати? - А... мамки немає твоєї поруч?

-А в мене ось, поранення сталося, - продовжувала балакати Стьопка, і, мабуть від переляку, показувати животині свою ногу. Ведмедик носика скривив, принюхався і назустріч подався. Стьопка злякалася, що, мабуть, не варто хижакові давати нюхати кров, але ведмежатко спритно стрибнуло, лапками ступню обхопило і кров злизало.

-А-ах! - вирвалося з грудей, - щипає! - хотіла ногу відібрати, але ведмежа сильним виявилося. Мордочку до ступні схилило і зубами в тріску вчепилось. Потягнуло на себе. Жінка ще раз ойкнула.

            Ведмедик тріску виплюнув і вилизувати ранку взявся. Стьопка завмерла, дивуючись відчуттями. Було лоскітно, пекло, але навіть приємно. Шорсткий язик тварини був вологим і холодним. А потім і боліти перестало.

-Дякую! Мій лікаре! – коли Стьопка піднесла ступню до обличчя, то побачила, що рани більше немає, - чудеса! Ти чарівний ведмедик, так? - ведмедик рикнув і ближче до неї підповз. Жінка простягла руку, торкнулася хутра, - який ти гарний, хутро шовковисте... можна тебе погладити? – замість відповіді ведмедик сам потерся об її руку. Підповз ближче, принюхуючись. Ще ближче. А потім носом у шию тицьнувся.

-Ти, напевно, голодний? Пробач маленький, у мене немає нічого, - щебетала жінка, гладячи тварину і притискаючи до грудей, - але я завтра обов'язково тобі гостинець принесу, хочеш? - ведмедик урчав, обнюхуючи Стьопку, носом тицявся, випрошуючи ласку.

А Стьопка й загубилася. Стільки почуттів прокинулося в ній, хоча раніше навіть котів не любила. Вона взагалі до тварин спокійно ставилася та заводити не поспішала. Проблеми тільки із ними! А цю твариночку запестила би!

            Час пролетів непомітно.

-Пробач, маленький, мені вже час! - ведмедик ображено заскавчав, - не ображайся, я завтра прийду! І смачненьке принесу! Ти що більше любиш? Яблука? Морквину? Хоча ні, ти ж не кінь… що ведмеді їдять? Треба загуглити… - ще раз притиснула до грудей, погладила, та встала на ноги, - бувай, малюче!

            Швидко вдягла пальто, чоботи, поглядаючи на сумного ведмедика. Сама навіть засмутилася. Але робити нічого. Обійшла три рази дуб у зворотному напрямку і повернулася до холодної осені. Зіщулилася, запахнула пальто щільніше і побігла додому, щаслива і нічим не обтяжена!

«День прийде турботи принесе»

Вдома на неї чекали сніданок і схвильовані охоронці.

-Ну, що? - прямо з порога запитала Лукерія.

-Все окей! - бадьоро відповіла жінка, - побігала!

-Стріла кого, чи ні? – допитувалася охоронниця.

-Та ні, - ухилилася Стьопка, заздалегідь вирішивши не розповідати про ведмедика. Почнуть ще моралі читати про небезпечну дружбу з диким звіром, - є що поїсти?

-Каша, та молоко!

-А мені молоко хіба можна? – здивувалася жінка.

-Не піст же! Тільки м'ясо не слід їсти!

-Ех, кави б! - Степанія вдяглася у свої джинси і светр, твердо вирішивши сьогодні забрати речі з будинку колишнього, - щастя було б повним!

-Тебе відпустило? - зраділа Лукерія, - дивлюся, ти весела!

-Відпустило, Лукеріє! - розквітла посмішкою жінка, - і сил додалося, хоч літай!

-Ну так! - задоволено хмикнула Лукерія, - поганого не пораджу!

-Дякую тобі, ти - золото! Поцілувала б! – схопила Стьопка ложку і почала їсти кашу. Невишуканий сніданок, проте не сама готувала! Це ж яка вдача мати будинок, який весь клопіт на себе взяв! Ні кухарства тобі, ні прибирання! Мрія!

-А ти придумала яке рукоділля освоювати будеш? – продовжувала базікати охоронниця.