Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Що саме було ввечері, не можу зараз пригадати. Мабуть, горілка, хліб, оселедець, м’ясні консерви, злягання, Анатоль. А зараз знову те саме: повний комплект росіян за столом, як уже знайомих, так і нових. Вони знову мають годинники, порівнюють час; московський, який вони привезли з собою, на годину випереджає наш. В одного був старий кишеньковий годинник в оправі, східно-прусської марки, з блискучо-жовтим циферблатом. Чому вони так поведені на годинниках? Їм не йдеться про їхню вартість, адже на персні, сережки чи браслети вони не дивляться з такою жагою, а часом узагалі їх не помічають, якщо є нагода роздобути ще один годинник. Може, річ у тім, що в них удома годинники ще довго будуть доступні далеко не всім. Треба вже бути кимось неабиким, щоб отримати такий жаданий наручний годинник — себто щоб держава вручила його тобі. А тут годинники раптом, як редька, ростуть усюди, в небувалій кількості і для кожного, хто тільки схоче їх зібрати. З кожним новим годинником їхній власник відчуває зростання своєї влади. З кожним годинником, який він у себе вдома подарує або віддасть, його особиста вагомість зростатиме. Мабуть, так і є. Адже вони не розрізняють годинники за вартістю і надають перевагу тим, що мають всілякі «прибамбаси», наприклад, секундомір або циферблат, схований у металевий футляр. Яскравий малюнок на циферблаті — ще одна принада.

Я бачила, як лежать руки чоловіків на нашому столі, й несподівано відчула огиду. Вони здалися мені такими голими. До чого вони липнуть? Я швидко запила цю думку горілкою; щойно я підношу склянку до губ, вони кричать «Випіть надо» і тішаться кожному моєму ковткові, наче це неабиякий вчинок. Цього разу, крім горілки, в хід іде і червоне вино — мабуть, підвальний трофей. Свічка, приклеєна до тарілки, променить мерехтливим сяйвом, і на стіні видно слов’янські профілі.

Вперше в нас тут справжня дискусія. Принаймні троє доволі цікавих учасників: по-перше, Андрєй, шкільний вчитель і гравець у шахи з блакитно-крижаним поглядом, стриманий і неголосний, як і завжди. По-друге, кавказець із гачкуватим носом і осяйним поглядом. («Я не єврей, я — грузин», — так він мені представився.) Він надзвичайно начитаний, легко цитує як вірші, так і прозу, балакучий і проворний, наче фехтувальник. А ще третій інтелектуальний «монстр» — новенький. Зовсім юний лейтенант, цього вечора його ще поранило осколком, з абияк перемотаною гомілкою, накульгує, спираючись на німецький ціпок, прикрашений усілякими пам’ятними знаками зі знаменитих місць у горах Гарцу. Лейтенант білявий і з похмурим поглядом. Говорить в’їдливо. Каже якось: «Я, як розумна людина…», а кавказець йому відразу зауважує: «Тут є й інші розумні люди, — нємка, наприклад» (себто я).

Дискутують про витоки війни, які вони бачать у фашизмі, в самій його структурі, що спонукає до грабунків. Хитаючи головами, дають зрозуміти, що Німеччина, на їхню думку, взагалі не потребувала війни, адже це багата, добре забезпечена й розвинена країна — навіть нині, попри всі руйнування. Певний час ми дискутуємо про вбогий ранній капіталізм, який успадкувала російська революція, а також про розвинутий і заможний пізній, який зазнав поступу навіть в умовах теперішнього занепаду. Із нерішучою і раптом незвично обережною аргументацією вони наголошують на тому, що їхня країна перебуває лише на початку великого розвитку і що дивитися на неї, оцінювати і порівнювати треба лише з позиції майбутнього…

Один із них звертає увагу на меблі довкола (стиль XIX століття) і бачить у цьому прояв високої культури. Нарешті вони переходять до теми «виродження» і сваряться про те, вироджені ми — німці — чи ні. Ця гра приносить їм насолоду; жвавий обмін аргументами; в Андрєя спокійна манера розмови.

Час від часу — злостиві випади блондина, адресовані особисто мені. Він так і сяк висміює завойовницькі плани Німеччини, її поразку. Інші не підтримують цих інтонацій, швидко змінюють тему, роблять йому зауваження, демонструють делікатність переможців.

Посеред розмови не витримує Анатоль; стомлений після служби, він позіхає. Він сів до кола, але йому було страшенно нудно. Адже він не може долучитися до розмови. Він селянин. Розповідав мені, що в своєму «колхозі» відповідав за молоко, був, так би мовити, начальником молочарні. Я на це: «Ой, як цікаво». А він: «Ну, мабуть. Знаєш, постійно молоко, саме тільки молоко…» І зітхнув. Посидівши півгодини, він пішов, доки інші й далі дискутували.

Поруч спав пан Паулі. Вдова знову примостилася коло нього на ніч. В усьому решта розклáд зрозумілий: право на квартиру є в кількох друзів дому, якщо можна їх так назвати (наприклад, у солдатів із Анатолевого загону, яких він привів). Але право на ніч — лише у головного, Анатоля. Для решти я — табу, принаймні на сьогодні. А що буде завтра? Ніхто не знає. Близько 12-ї знову з’явився Анатоль. Компанія за столом відразу почала розходитися, сама по собі. Останнім, накульгуючи, пішов блондин із ціпком, мовчки змірявши мене на прощання злим поглядом.

Далі — провали в пам’яті. Я знову пила так багато, що не пригадую деталей. Перше, що пам’ятаю, — ранній ранок понеділка, розмова з Анатолем, що скінчилася невеликим непорозумінням. Кажу йому: «Ти — ведмідь». (Слово я знаю: мєдвєдь; так називалася колись відома російська кнайпа на Таунцінштрасе.)

А Анатоль, думаючи, що я плутаю слова, починає дуже терпляче пояснювати, наче дитині: «Ні, ти наплутала. Мєдвєдь — тварина. Коричневий звір у лісі. Він великий і реве. А я — чєлавєк, людина».

Спогади про понеділок, 30 квітня 1945

Світає, сіро-рожево. З віконних дір віє холодом, у роті — присмак диму. Знову кукурікають півні. Ці ранкові години — тільки для мене. Я витираю, змітаю недопалки, риб’ячі кістки й крихти хліба, відчищаю з поверхні столу круглі сліди від чарок. Потім ощадлива ранкова купіль: два повні горнята води. Між п’ятою і сьомою ранку, доки вдова і пан Паулі ще сплять, — мої найщасливіші години, якщо доречно вживати тут слово «щастя». Адже це відносне щастя. Я трохи шию і церую, а також намилюю свою другу сорочку. Ми певні, що в цей час не з’явиться ніхто з росіян.

Із дев’ятої знову звичний рух крізь відчинені задні двері. Різні незнайомі чоловіки. Раптом — двоє чи троє; крутяться коло мене і вдови, хочуть нас упіймати, жадібні, як лисиці. Але переважно приходить хтось із уже знайомих і допомагає нам спровадити чужинців. Я чула, як Ґріша наклав табу, згадавши ім’я Анатоля.