Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

— У небесній механіці не завжди все відбувається так, як очікуєте ви. Якщо з поверхні цієї комети щось викинути у відкритий космос, але зі швидкістю в межах розумного, то по суті воно все одно рухатиметься майже тією самою орбітою, що й комета. І тільки значна відмінність у швидкостях змогла б помітно віднести вас кудись убік. Отож якщо цього не сталося, то лише через один повний оберт навколо Сонця дві орбіти — комети й ваша — знову перетнуться саме в тому місці, звідки вас викинуло, і ви повернетеся назад. Щоправда, постарілими на сімдесят шість років.

Неподалік від Старого Служаки виявилося ще одне диво природи, чиє існування навряд чи хто передбачив, керуючись лише логікою. Науковці, коли побачили його вперше, не могли повірити власним очам. Перед ними на кількох гектарах поверхні комети, нічим не захищене від космічного вакууму, розкинулось, як здавалося, абсолютно звичайне озеро, винятковою ознакою якого була тільки його надзвичайна чорнота.

Зрозуміло, що це не могла бути вода: єдиними рідинами, які могли бути стабільними в цьому середовищі, були важкі органічні олії або смоли. Фактично «озеро Туонела[40]», як його охрестили, при детальнішому розгляді виявилося більше схожим на гладенький майданчик з відносно твердою поверхнею, за винятком липкого верхнього шару завтовшки менше ніж міліметр. За такої незначної сили тяжіння, напевне, минули цілі роки (найімовірніше, на це знадобилося ніяк не менше, ніж кілька подорожей навколо палючих сонячних протуберанців), перш ніж це «озеро» стало таким гладесеньким, як дзеркало.

Поки капітан не поклав цьому край, те «озеро» деякий час побуло однією з головних туристичних розваг на кометі. Якийсь невідомий — бо ніхто не претендував на сумнівну честь першовідкривача — виявив, що по «озеру» можна абсолютно нормально ходити, майже як по поверхні Землі: поверхнева плівка мала цілком достатню адгезію, щоб утримати людину на місці, не даючи їй випадково відірватися від поверхні комети й кудись полетіти. І от невдовзі більшість членів команди мала вже зняте з ними відео, на якому вони цілком явно походжають собі по воді…

Тоді капітан Сміт оглянув повітряний шлюз, побачив там стіни, щедро заляпані дьогтем, і ледве стримався, щоб не впасти в такий напад гніву, якого раніше за ним ніхто й ніколи ще не помічав.

— З мене досить і того, — процідив він крізь міцно зціплені зуби, — що зовні корабель увесь укритий цією… сажею. Комета Галлея — найзапаскудженіше місце, яке я будь-коли бачив…

Після цього прогулянки по «озеру Туонела» припинились.

Розділ 19. У кінці тунелю

У невеличкій, відокремленій від зовнішнього світу спільноті, де всі всіх знають, не може бути більшого потрясіння, ніж зустріти раптом абсолютно чужу людину.

Гейвуд Флойд саме плив собі повільно коридором до кают-компанії, коли з ним і трапився такий інцидент. Не знаючи, що й сказати, він просто завмер на місці й витріщився на небаченого раніше пасажира, дивуючись, як це тому «зайцеві» вдалося так довго уникати виявлення. А той, інший, чоловік у відповідь і собі став дивитися на Гейвуда, та ще й поглядом, сповненим одночасно й нерішучості, й удаваної хоробрості. Очевидно, він очікував, що Флойд заговорить перший.

— Ну-у ти даєш, Вікторе! — озвався нарешті Гейвуд. — Вибач, що не відразу впізнав. Отже, ти таки приніс найвищу жертву заради науки… Чи то пак заради своєї аудиторії?

— Так, — сердито відповів Вілліс. — Мені таки вдалося влізти в один із шоломів, але клята щетина, коли я заговорив, зашурхотіла так, що ніхто — навіть я сам — не розібрав ні слова.

— І коли ти вийдеш?

— Тільки-но повернеться Кліфф, він із Біллом Чантом поліз до печери…

Дані перших прольотів зондів повз комету 1986 року дали змогу припустити, що в неї значно менша густина, ніж у води. Це могло означати лише те, що вона або складається з дуже пористого матеріалу, або ж уся наскрізь пронизана порожнинами. Потім виявилося, що обидва пояснення правильні.

Спочатку вічно обережний капітан Сміт категорично заборонив будь-які дослідження печер. Нарешті він поступився, коли доктор Пендрілл нагадав йому, що його головний помічник доктор Чант — досвідчений спелеолог, і серед іншого й це була одна з тих причин, через які того обрали для цієї місії.

— Обвали за такої незначної гравітації неможливі, — доводив Пендрілл упертому капітанові. — Тож небезпеки потрапити в пастку нема.

— А в них можна загубитися?

— Чант сприйме таке припущення як неповагу до своїх професійних якостей. Доктор двадцять кілометрів пройшов був знаменитою Мамонтовою печерою, що в Кентуккі. Крім того, він тягтиме за собою спеціальний дороговказний трос.

— Які засоби зв’язку?

— У тому тросі є також і оптоволоконний кабель. А рація в його скафандрі пропрацює, мабуть, більшу частину шляху.

— Гм-м… І куди ж він хоче залізти?

— Найкраще місце — це той неактивний гейзер біля підніжжя Малої Етни. Він мертвий уже принаймні тисячу років.

— То я сподіваюся, що він побуде мертвим ще кілька днів. Ну гаразд… Хтось іще хоче піти?

— Зголосився Кліфф Ґрінберґ, бо він багато займався дослідженням підводних печер на Багамах.

— Я попробував якось раз — і мені цього вистачило. Передайте Кліффові, що він надто цінний для нас, тому зможе заглибитись у печеру, лише поки бачитиме вхід — і не далі. І якщо він утратить зв’язок із Чантом, то не піде шукати його без мого на те дозволу.

«Якого давати йому я дуже не хотів би», — додав про себе капітан…

Доктор Чант не раз чув усілякі бородаті й заяложені жарти про спелеологів, яких нібито підсвідомо так і тягне повернутися знову в утробу матері, щоб залишитися там навіки, у тиші та спокої, тобто загубитись у печері, і був налаштований рішуче, щоб усім довести, що з ним такого трапитися не може.

— Напевне, те місце збіса галасливе — з усіма його постукуваннями, ударами, бульканням, — казав він. — А я люблю печери тому, що всередині них так тихо, і вони майже непідвладні плинові часу. І ти знаєш, що, за винятком того, що за минулі сто тисяч років сталактити стали трохи товстіші, тут більше нічого не змінилося.

Та невдовзі його переконаність у тому, що печери «непідвладні плинові часу», сильно похитнулася, коли він фактично в повній невагомості «заплив» углиб комети, тягнучи за собою тонкий, але майже абсолютно нерозривний тросик — дороговказну «нитку Аріадни», який з’єднував його з Кліффордом Ґрінберґом. Наразі доктор Чант не мав науково обґрунтованих доказів, проте