Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Астра, Олександр Міхед 📚 - Українською

Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Астра" автора Олександр Міхед. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 44
Перейти на сторінку:
я, а й громадянам побоюсь перечити, — слухняна Ісмена, яка зробила свій вибір покори, не могла переступити межі, накреслені злостивим указом Креонта і обрисами тіла Полініка.

Цієї миті грянув хор. Менеджери вищої ланки, закручені у простирадла, мов у лазні, вступили єдиним голосом. Звук линув з-поза куліс, з обох боків, і зливався в єдиний потік. До кінця не розуміючи слів і тонкощів античної міфології, вони отримували свій кайф від командної роботи. Коли твій голос і твоя відповідальність зливаються з іншими та набувають нової потужності. Громом лунав речитатив:

Але гляньте, он син Менекеїв Креонт,

Що підданців новітніх новим владарем

Став із волі безсмертних, підходить до нас.

І тільки зараз, написавши ці рядки, я розумію істинне значення цих слів, пазурів безсмертних.

На сцені з’являється Креонт, загорнений у багряну туніку, мов би просотану кров’ю. Гордовитий погляд, жорсткість у насуплених бровах і стиснутих губах, у зблискуванні скелець, чого раніше ніхто не помічав на обличчі Петра.

— Мужі фіванські! — Креонт, мов висічений з граніту античний величний герой. А радше — диктатор. — Але людину складно розпізнати нам, її всю душу, і думки, і наміри.

Кам’яним Креонт виростав понад примарним містом. Кожним словом утверджуючись у своїй владі, він піднімався сходинками побудованої на сцені ієрархії держави. Щабель за щаблем, долаючи дерев’яні клітки, кам’яніла його велич. Антигона та Ісмена, загнані у свої клітки, проводжали його поглядом і щулилися від удару і гуркоту, що супроводжували поступ Креонта. І з кожним кроком його багряна туніка розпускалася, довшала, перетворюючись на багряний потік, шлейф крові, що тягнувся за диктатором. Коли він виголошував вирок тілу Полініка, в його очах палали каганці ненависті:

— А Полініка, що хтів свою вітчизну всю дотла спалити і кров’ю прагнув братською упитися, а хто лишивсь — у рабство повигонити, — не вільно ні ховати, ні оплакувать, лише без похорону, на поживу псам і хижим птахам на поталу кинути, так ухвалив я, — останні слова цідилися крізь зуби, з верхівки влади, куди смертним уже не сягнути. Лише владарі та безсмертні боги на тих висотах мають місце.

І простягають владу над черню.

На сцені з’являюсь я. Точніше, моє обличчя, що транслюється на місто. Я — стражник, носій лихих звісток і новин — чорних, як вороняче крило. Я поза подіями, однак я — рушійна сила історії. Сидячи за пультом і управляючи виставою, я вивів своє зображення як скайп-конференцію з Креонтом. Я — анонім, ніхто, імені мені немає. Я — віртуальний привид, що розпадається на електрони й пікселі. Я бачив, що хтось ослухався наказу Креонта.

— Хоч видно труп, був не цілком заритий він, від скверни пилом був посипаний, та ні від псів, ані від звіра дикого, які терзали б тіло, ані сліду там.

Я глянув на Юхима Євгеновича, він посміхався. Колишні семінаристи затамували подих.

У Креонтових очах — бісики безумства і параної. Наближаючись до божественної висоти, починаєш оглядатися, чи не дереться хтось за тобою вгору:

— Як в похороні винного не знайдете й мені тут перед очі не поставите, вам смерті буде мало, вас живими повішу.

Страх. Креонтова сила підкорює волю. Відчуваю справжній страх і мені не треба акторської потуги для гри. Креонт дивиться просто на мене. Велична фігура на горі вселенської башти, брухту і кісток, на якій вона побудована.

Вступає хор, я розсіююсь над містом, розпадаюсь на пікселі.

Антигона виповзає з келії. Стає навколішки і починає краєм своєї туніки стирати обриси тіла брата на підлозі. З кожним рухом Антигони зникає він із цього світу.

Рука Аліка-Гемона, сина Креонта і нареченого Антигони, виводить над містом чорною фарбою обриси тіла Полініка. Ненависть і гріхи коптять блакитне небо, зловісним смородом зависають над полісом. Рука креслить лихі пророцтва на стіні. Прокляття чорними хмарами збирається над людьми, що переступили закони божі.

— Що вона — не дитя Антигона? Ой нещасна-бо ти! О Едіпа, нещасного батька, дочка! Що з тобою, скажи? В чім винують тебе? — хор розриває реальність громом запитань.

Об’єктив моєї камери схоплює Антигону, обмежує її свободу, ув’язнює в рамку кадру. Виводжу трансляцію на місто. Кожен знатиме, хто ховав тіло Полініка.

Хор навісніє стихією:

— І невже-бо ти царські закони так безумно посміла порушить?

Тиша, в якій лиш голос мій:

— Ось та, що злочин учинить насмілилась. — Я вартовий. Рушій історії, — і мертве тіло поховала.

Креонт веде поглядом, хоче розгледіти дрібних, мізерних людей біля підніжжя його влади.

— Яким же чином, де її захоплено?

— Вона ховала тіло, — от і все тобі. Схилившись над тілом непохованим, вона ридала тужно, проклинаючи всіх, хто так із мертвого знущалися. Ми кинулися до дівчини й затримали, але вона нітрохи не злякалася.

Ніна підвела голову і дивилася на Креонта.

— Допитуєш — вона не відмовляється, — мені гидко від слів, що проходять крізь мене, я медіатор. Слова прориваються у світ, зло, якому треба мій голос.

Антигона схилила голову, чи то від утоми, чи від тягаря жаху.

— Чи признаєш провину, чи зрікаєшся?

— Нічого не перечу — я зробила це, — Антигона підводить очі.

— Ти знала, що робить це заборонено?

— Так... Як не знати? Скрізь це оголошено, — голос, як криця, червона літера «а» палахкотить жаром.

— І все ж наказ переступить посміла ти?

— Його ж не Зевс з Олімпу сповістив мені, і не богів підземних правда вічна, що всі закони людям установлює, — Антигона встає з колін. — Не знала я, що смертних розпорядження такі могутні, що переступать могли богів закон одвічний, хоч не писаний, — здається, тінь Полініка стає чорнішою, прірва розчиняє реальність у смутку і жасі. — Не хтіла я, людських велінь страхаючись, відповідати потім перед вічними богами.

Їхні погляди перехрещуються, б’ються невидимими мечами.

— Убий мене, чого ж ти хочеш більшого? — пауза, мить тиші. — Любить я народилась, не ненавидіти.

— Зійдеш в Аїд — і будеш там братів своїх любити, я ж не скорюся жінці, поки житиму.

Ісмена виповзає зі своєї камери:

— Я винна і, якщо сестра погодиться, прийнять готова й кару за провину ту. — Марина з тріскотом влазить в роль, маска Ісмена сповзає, здається, ілюзія реальності розсіється, — О, сестро, не безчесть мене й дозволь мені з тобою вмерти, ушанувавши вмерлого.

— Не вмреш, — як не доторкалася. Доволі, коли я умру, — відрубує Антигона.

— Невже, нещасна, мук не поділю твоїх?

— Ти — хтіла жить, я — смерті прирекла себе. Му­жайсь, тобі ще жити, а моя душа вже мертва, тож і послужу померлим я.

Вже зараз, не відмивши

1 ... 23 24 25 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астра, Олександр Міхед», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астра, Олександр Міхед"