Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Як і ми.

— Невже ти стратиш наречену синову? — відчай Ісмени нарешті продирається крізь Марину.

— Є ще багато інших нив для оранки. Не хочу жінки синові поганої.

— Невже у свого сина відбереш її? — не відступає Ісмена.

— Ні, Аїд скасує одруження.

Виходить Алік, йому страшно. У масці Гемона, сина Креонта, йому затісно. Хоч вона й невидима.

— Мій сину, чи на батька гнівишся ти за вирок для своєї нареченої? Чи залишусь я завжди любий синові?

— Порадами розумними мене ведеш ти, і за ними я іду.

Креонт нагорі владної ієрархії, як хижак на вищих ланках харчового ланцюга. Абсолютна влада в його руках.

— Кого поставить місто, треба слухати в найменшім — правий чи несправедливий, — Креонт, добрий батько, мироточив банальностями, повчаючи Гемона. — Тільки ті з біди рятуються, хто вмів своїм начальникам коритися.

— Ти поглядом єдиним наганяєш страх на тих, хто міг би в чомусь докорить тобі. Мені чувати нишком вже доводилося, як всі у місті цю жаліють дівчину, — з кожним словом Гемон міцнішав, брав гору над пухким тілом Аліка і його розніженою свідомістю. Голос Гемона продирався в реальність. — Не думай, що лише в твоїх словах є правда, і ні в кого більш нема її. Кому здається, що лиш у нього розум є, й душа, й дар слова, в того, як роздивишся насправді, то немає нічогісінько.

Обличчя Гемона відсвічувало багрянцем Креонтових одеж, що застиглими потоками крові спадали донизу.

— Чи діло шанувать заколотників?

— Злочинців шанувати не прошу тебе.

— З живою з нею не одружишся, — відрубав Креонт.

— Умре вона — то й інший з нею теж умре.

— Жіночий рабе, не плети дурниць мені!

— Тобі вже більше мене не бачити, — відповідає Гемон, — Шукай десь інших друзів для безглуздь оцих.

Хор вибухає речитативом. Робить крок провідник хору:

— Вже несила й закони мені шанувать. Не в весільні покої — до вічних осель незворотно іде Антигона.

Антигона, ув’язнена Креонтом у печері, глухим голосом, ледь чутно:

— Вже не жити мені між живих, між мертвих ще мертвою не ставши. Ні діточок при лоні не голубивши, одна, нещасна, друзями покинута, жива в оселю мертвих я спускаюся. Який закон богів переступила я? — Антигона замовкає, лише очі зблискують вогнем ненависті. — Подивіться на мене, старійшини Фів, — Юхим Євгенович здригнувся. — На останню зі славного роду царів, що терпіти повинна від цих я людей лиш за те, що я гідне пошани шаную.

Хор виступає, оплакуючи Антигону:

— Долі страшна влада тяжить над нами, сильніше злота і твердинь, і війська, й чорних кораблів.

Раптом я зрозумів, що вже давно минули епізоди, що їх ми встигли розібрати на репетиціях. Історія самовільно рухала фігури на шахівниці. Маски, що заволоділи нами, вели нас. І не потрібні були аркуші з текстом, слова приходили самі. Брали гору над безвільними людьми. Здавалося, розігрується правічний ритуал, давніший і за Софокла. Стінами розтікалися тіні, мов плями Роршаха, утворюючи сполуки мороку й затягуючи нас у свої вихори. Межі між реальностями майже розмились. Аїд пащеку розкрив.

З’являється Тіресій. Обличчя Павла здається старим, печать всесвітнього знання на ньому. Незмигним поглядом сліпих очей Тіресій намацує простір.

— Що там нового, старче мій Тіресію? — запитує Креонт зі своєї гори.

— Скажу, ти ж слів послухай ворожбитових, — голос не був схожий на Павла, та й було відчуття, ніби цей голос не звик до звуків української. Надто незвичними вони були для нього.

— На лезо долю ти поставив знову, — голос Тіресія розрізав реальність на шматки. — Напастю цю терпить місто через вирок твій, всі вівтарі в країні й хатні вогнища птахи пооскверняли та бездомні пси, що трупом Полініковим живилися. Прости мерцеві та не бий лежачого. Хіба ж то роблять — убивати мертвого?

— Не відповім зневажно віщунові я. Всі завжди ласі віщуни до золота.

— Властива і тиранам всім корисливість.

— Чи не забув, віщуне, з ким говориш ти?

— Ні, — знаю, що й царюєш завдяки мені, — Тіресій поводив головою.

— Але ж моїх я рішень не зміню проте.

Рука вимальовує зловісні чорні хмари над містом. Тінь непохованого Полініка шириться. Полотно, мов прапор, ділиться на дві половини і морок поступово поглинає місто.

— То знай же, небагато перегонів ще своїм звичайним колом пройде сонця біг, як ти дитя, від лона твого роджене, сам мертве мертвим віддаси відплатою, — рука Гемона здригнулася, чорна лінія завихрилася блискавкою, — за те, що ти до темряви підземної живу спровадив душу так безжально. А сам береш у богів підземних мертвого й лишаєш непохованим, збезчещеним, — раптом накочуються спогади про жахи, в яких ми проводили кожну ніч, слова Тіресія занурюють у гіпноз, в якому чутно лише його голос, а перед очима сномарення мерцями, — за це злобні Еринії, Аїда і богів нещадні месниці, за біду бідою відплатять тобі.

Рука вже зникла з полотна, але тонкими патьоками чорної фарби морок спадав на місто. Хмара тягнула тонкі щупальця, як сторука химера.

— Гнів повстає на тебе міст околишніх, де на тілах синів їх непохованих справляли пси, і звірі, й птиці похорон і вівтарі сквернили трупним смородом.

Креонт робить крок на сходинку нижче, сумнів на його обличчі:

— О жах! Хоч тяжко, мушу відмінити я свій вирок — хто би змагався з неминучістю!

Ще крок донизу.

— Я, своє веління сам касуючи, сам із в’язниці дівчину ту випущу, — Креонт спускається на сцену, на останній сходинці вся конструкція, вся вертикаль його влади хитнулась, — збагнув я — нам до смерті шанувати слід закони, споконвіку установлені.

Глядачі поруч зі мною нарешті видихнули.

Мій вихід. Вісник, котрого ненавидять всі. Я — голос, що століттями рухає історію вперед:

— Здавалось, можна заздрити Креонтові — він землю Кадма врятував від ворога, і владарем єдиним став над нею він, і квітнув щастям у вінку дітей своїх. І от — усе загинуло, — з кожною секундою, з кожним словом морок стікав повільно вниз, на місто, поглинаючи мою проекцію. — Хто радості в житті позбувся, неживий для мене той, лише бродячим трупом я б назвав його.

Від хору відділяється голос:

— Яку ж біду цареві ти звістить прийшов?

—