Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Морок і чорнота говорять мною.

— Хто ж винен? І загинув хто? Кажи мерщій, — не відступав від мене голос.

— Гемон загинув — від своєї вмер руки. Вбив сам себе, на батька злий за дівчину. Як очевидець, не втаю нічого я, — запускаю ще одну проекцію, підготовлену Аліком. — Прийшли на пагорок, де псами безпощадними розтерзане, в ганьбі валялось тіло Полінікове.

Багряні краплі крові стікали по стіні. Повільно, крапля за краплею, ніби саме місто кровоточило. Великий поранений звір стікав кров’ю з сотень дрібних ран.

— Із рідної землі насипали могилу і до кам’яних покоїв ми пішли Аїдової нареченої.

Цифрова кров омивала тіла й тіні історії, що не могла перетворитися на міф, а була реальністю. Завжди живою реальністю.

— У підземеллі темному побачили ми діву, що повісилась, петлю зв’язавши з покривала верхнього. А поряд Гемон, труп милий обнімаючи, оплакував загибель нареченої, нещасний шлюб свій і жорстокість батькову.

Кров затоплює місто.

— Юнак побачив нас, ні слова не промовивши, лиш дико глянувши, із піхов вихопив свій меч двосічний. Ледве врятувавсь отець, вбік швидко відхилившись. — Я вісник. Я морок. Я кров. Я правда. — І на себе шал свій обернувши, груди простромив собі мечем; бездольний і напівпритомний вже, обняв він мертве тіло нареченої та краплі крові з останнім подихом пролив на лице біле вмерлій дівчині. Труп біля трупа — так вони лежали там.

Кров ось-ось перехопить через край, вихлюпне з проекції, розтечеться сценою. Смерть — голодний звір. Наступної миті кров перетворюється на багряне полотно, що розвивається у повітрі. Багряне полотно, що вкривало тіло Креонта і кривавими хвилями жорстокості накривало інших.

З’являється Креонт. Зіщулений, розбитий. Туніка його вже не така велична, здається завеликою і важкою для нього.

— О гріх тяжкий... Похиб розуму нерозумного, смертоносний гріх упертості! Жалюгідні ви, мої задуми! Сина юного юна смерть взяла — горе, горе нам — ти пішов од нас і загинув ти, та не винен ти — винен я у тім! Збагнув я правду, нещасливий. О горе, радість всю мені розтоптано, о марна марносте жадань і прагнень всіх!

Місто вкрите тунікою Креонта, багряним саваном.

— О кому ж би я між усіх людей цих провин тягар міг накинути? Сам убив тебе, — безталанний я, — мовлю правду всю.

З кожним словом Креонт зникав. Розсіювався, повертався в тінь. Диктатор ставав людиною. Петро повертався до життя.

— Більш нема мене тепер. Хай же з’явиться мій останній день!

Креонт в останньому подиху шалу трощить конструкцію влади, збудовану власними руками. Меблі з гуркотом розплати і помсти падають на підлогу. Тріщать основи, порипує світобудова. Реальність крихка, мов перший лід. По стінах ходять тіні давнього ритуалу поклоніння богам і усвідомлення нікчемності людини перед обличчям вічності й безсмертя. І своєї долі.

Рокоче хор:

— Майбутнє — все в руках богів. Облиш молитву — від нещасть нам посланих, ніколи смертним не врятуватися.

Креонт сидить на руїнах влади. Потрощено на скалки меблі. Пошматовано багряну оббивку з літерами «а» — шматки розтерзаного звіра.

— Відведіть мене, божевільного, — я ж убив тебе, рідний сину мій. — З кожним подихом життя полишає Креонта. — Все, що мав — згубив, лиш нестерпної долі впав тягар на чоло мені.

Розгублений погляд Петра, ніби до нього повернулася свідомість, відійшло потьмарення, і одержиме демонами тіло стало нарешті ним.

Хор гримить останні слова, важкими ударами добиваючи свідомість. Підкорюючи нас своїй долі, вкотре роблячи рабами та жертвами правічних творців:

— Запорукою щастя лиш мудрість одна може стати, й нікому не вільно богів зневажати.

Катарсис накрив нас. Тіло трясло, як від оргазму, найпотужнішого оргазму, що його може відчути не тіло, а душа. Виступили сльози, і ми розуміли лише одне — ні тіло, ні свідомість не належать нам. Щось усередині нас саме вирішувало, як поводитися і що робити. Сльози пропікали, мов язики вогню очищення.

Оглушливі оплески кількох глядачів не могли нічого додати до наших переживань. Іринина посмішка промовляла набагато більше за слова.

Таке буває раз на все життя. Реальність відкриває пащеку, і ти бачиш пащеку, розуміючи свою нікчемність перед обличчям незбагненного.

— Браво! — вигукували глядачі.

Ми неначе прокинулися від глибокого гіпнозу, не розуміючи, що з нами сталося насправді.

Юхим Євгенович посміхався особливою посмішкою, як учитель після відкритого уроку, під час якого учні примудрилися не облажатися. І навіть змогли справити правильне враження.

Чиї голоси говорили через нас? Ким ми були? Наскільки реальними були ті тіні, що їх ми бачили? Їхнє кружляння? Чи направду ритуал? І чи може людське тіло переживати такої потужності катарсис? Чиє життя ми проживали? І найважливіше — яку силу ми випустили в цей світ?

На мене, у пошуку відповідей на ці питання, попереду чекав іще складніший шлях, ніж пройдений до цього.

Коли хтось із глядачів закликав режисера, я вийшов уклонитися. Хоча мене пропікало усвідомлення, що ніякий я не режисер, а ще одна маріонетка в руках незрозумілих сил. Все здавалося таким дивним, що я гнав подалі ці думки. Як і всі інші.

Як і всі ми.

***

Потім, нарешті, був алкоголь. Багато алкоголю. Вечірка нагадувала прощання піонерів у таборі. Але, на відміну від дітей, ми виконали свої обіцянки — ми зустрічалися, телефонували одне одному і познайомилися з іншими, покаліченими «Астрою» учасниками семінарів. Душевні інваліди, ветерани філософських боїв, яким семінар давав дещицю істини. Вони втрачали спокій, готові воювати за суспільне благо і робити добро. Але що далі, то більше ставали рабами правічного порядку.

Юхим Євгенович приязно посміхався, відповідав на всі запитання тісного кола, що його обступило.

Я стомлено розвалився на дивані. Алкоголь відразу вдарив у голову, і я розумів, що краще помовчати, щоби не бовкнути зайвого. Поруч сів Жора.

— Ну як? — тільки й запитав він.

Я не міг дібрати слів. Це можна було передати лише матюком, але язик не міг вимовити і цього.

— Розумію, — сказав Жора, — у мене самого ще той триндець був. Найхеровіше буде не завтра, не з похміллям. Найхеровіше буде післязавтра, коли ти опинишся вдома. У звичайному світі.

Я дивився на нього і намагався зрозуміти, який із двох Жор до мене зараз говорить.

— Коли ти зрозумієш, що всі інші сплять. І їх неможливо розбудити, — два Жори говорили одночасно. Реальність знову не була стабільною, вона перетікала, її межі розтягувались. — Неможливо розбудити, — ще раз повторив він.

Я озираюсь крізь роки на себе тодішнього — нікчемного авантюриста, який дивним чином отримав перепустку у вищий світ. Обпікся