Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

м’ясо отруєне, людям не сподобалась, і в норвезьких різників справи пішли не дуже добре, а оленини в них ніхто не купував, що й не дивно. Тож урядовці зробили ось що. Вони сказали, що люди тепер, очевидно, не дуже часто їстимуть оленину, бо їм страшно, тож їм цілком безпечно було б зрідка їсти більш радіоактивне м’ясо, ніж часто — менш радіоактивне. Відтак підняли дозволений рівень радіоактивності м’яса північного оленя до 6 000 бекерелів. Фокус-покус, тру-ля-ля! Щойно було шкідливо вживати м’ясо з 600 бекерелями, а тепер нормально з удесятеро більшою дозою. Звісно, це стосувалося лише оленини. Водночас свинячу відбивну чи баранячий ошийок із дозою 601 їсти було не можна.

По телевізору показали пару лапландських оленярів, які принесли тушу на контроль. Це було щойно після підняття дозволеного рівня в десять разів. Чиновник з міністерства сільського господарства, чи там чого, нарізав трохи оленячих нутрощів, провів, як годиться, перевірку. Вона показала 42 000 бекерелів. Сорок дві тисячі!

Спочатку був план поховати їх — у землю на два метри, та й усе. Проте ніщо так не наводить людей на розумні думки, як хороша катастрофа. Закопати оленів? Ні, тоді це все занадто скидатиметься на те, що була якась проблема, якийсь недогляд і помилка. Має бути якийсь корисний спосіб утилізувати їх. Людям їх згодувати не можна, а тваринам? Ідея хороша — але яким саме? Певне, що не тим, яких потім їстимуть люди: треба захищати себе любих. Тоді було вирішено згодувати їх норкам. Норки й не вважаються особливо милими створіннями, ну а той, хто може собі дозволити норкову шубу, мабуть, від невеликої дози радіації на додачу не дуже постраждає. Таке, як специфічний запашок, нічого особливого. Навіть шикарно, а що?

Більшість людей уже й не звертали уваги на те, що вона їм казала, але це її не спиняло. Слухайте, казала вона, тепер замість того, щоб зарити оленів у землю, їх мітять великими синіми смугами й згодовують норкам. Як на мене, то краще б у землю зарили. Від такого закопування люди відчувають сором. «Що ж ми зробили з оленями!» — казали б вони, риючи могилу. Чи принаймні могли б казати. Хоч подумати могли б. Чому ми завжди караємо тварин? Вдаємо, ніби любимо їх, тримаємо вдома і розпускаємо соплі, коли думаємо, що вони реагують на речі, як ми, — але ж ми карали тварин від самого початку, чи не так? Убиваємо, мучимо і скидаємо на них свою провину?

Після цієї аварії вона відмовилася від м’яса. Щоразу, коли на тарілці чи в ложці рагу їй траплявся шмат яловичини, вона думала про оленів. Про бідолашних тварин з обідраними до крові рогами. Про туші з синіми смугами на спинах, які тягнуть кудись блискучими гаками.

Ось тоді, пояснювала вона, прибула сюди. На південь. Люди казали, що вона робить дурниці, що просто тікає, не дивиться на життя тверезо — а якщо вона має якусь важливу власну думку, то треба було залишитись і її обстоювати. А її це тяжко пригнічувало. Люди не слухали її аргументів досить уважно. До того ж завжди треба йти туди, куди, на твоє переконання, олені прилетять — оце тверезий погляд на речі. На півночі їм уже не літати.

А що ж сталося з Ґреґом? Чи в безпеці він? Що він думає про мене, адже тепер він розуміє, що я мала рацію. Сподіваюся, він мене за це не зненавидів. А може, він удасть, що взагалі нічого не сталося, так він не сумніватиметься у своїй правоті. Так, то було не те, що ви подумали, це просто комета палала в небі, чи літня гроза, чи телерозіграш. Дурепа.

Ґреґ був звичайний мужик. Не те що я хотіла чогось іншого, коли зустріла його. Він ходив на роботу, повертався, сидів на дивані, пив пиво, вибирався з друзями в бар теж на пиво, іноді після получки трохи міг мене полупцювати. Ми доволі добре ладнали. Сперечалися щодо Пола, звісно. Ґреґ казав, що його треба каструвати, щоб він став спокійнішим і не дер меблів. Я казала, що тут нічого не вдієш, коти завжди деруть меблі, то краще йому дряпку купити. Ґреґ відказував, мовляв, а ти розумієш, що це його дужче розохотить і він дертиме ще сильніше? Я казала, не будь йолопом. Він казав: науково доведено, що кастровані коти менш агресивні. Я казала, більше схоже на те, що все навпаки: якщо ти його скалічиш, він хіба не розлютиться? Ґреґ тоді взяв найбільші ножиці й сказав: ну що, перевіримо? Я кричала, кричала.

Я не дам йому каструвати Пола, навіть якщо той трохи пошкодить меблі. Згодом я згадала ще одне. Північних оленів каструють, ви знаєте? Лапландці. Беруть великого самця, каструють, і він стає ручним, тихим. Потім вішають йому на шию дзвоник, і цей вожак водить усіх решту оленів туди, куди треба пастухам. Так що це, певне, справді зменшує агресію — але все одно я вважаю, що це погано. Кіт не винен, що він кіт. Я, звісно, не казала такого Ґреґові, про вожаків із дзвіночками. Іноді, коли він мене лупцював, то я думала — а може, тебе треба спочатку каструвати, від агресивності? Але такого я йому не казала. Це б не допомогло.

Ми часто сперечалися щодо тварин. Ґреґ вважав, що я сентиментальна дурепа. Колись я сказала йому, що вони всіх китів перетворюють на мило. Він розреготався й сказав, що це гарне використання, а чого ж. Я розплакалася. Мабуть, і тому, що він здатний таке подумати, і тому, що він це сказав.

Про головне ми не сперечалися. Він просто казав, що політика — це чоловіча справа, і я не розуміла, що він має на увазі. Власне, далі за це наші розмови про загибель планети не заходили. Якщо я висловлювала хвилювання, що зробить Америка, якщо Росія не поступиться, чи про Близький Схід, чи ще про щось, — він казав, мовляв, це в тебе не ПМС? Не можна ж із такою людиною розмовляти, правда? Він цього і не обговорював, і не сперечався з цього приводу. Одного разу я сказала, що, мабуть, це ПМС, а він відказав, що так і думав. Я сказала: ні, слухай, може, жінки якраз краще світ відчувають. Він спитав, що це означає, а я сказала: ну все ж взаємопов’язане, правильно, а жінки ближчі до циклів природи, зародження і переродження, ніж чоловіки, які, коли вже на те — просто запліднювачі; а