Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

На цих словах рукопис із Муніципального архіву Безансона уривається, тож ми так і не дізнаємося, яку щорічну єпитимію було накладено на мамірольців рішенням церковного суду. Стан пергаменту такий, ніби протягом останніх чотирьохсот років, можливо, не один раз, його пошкоджував якийсь різновид термітів, знищивши останні слова вироку.

4. Та, яка вижила

У тисяча чотириста дев’яносто другий рік

Приплив Колумб в Америку, на світу другий бік.

А як же було далі? Вона не могла згадати. Стільки років тому чемні десятилітні діти, склавши руки на парті, хором повторювали віршик за вчителькою. Усі — крім Еріка Дулі, який сидів за нею й жував кінчик її коси. Одного разу, коли її викликали прочитати два наступні рядки, вона змогла підвестися лише на кілька сантиметрів з-за парти — а далі голова закинулася назад, і всі засміялись. Ерік тримав її зубами за косу. Може, саме через те вона й забула, що там було далі.

А про північних оленів зате пам’ятала дуже добре. Усе почалося з північних оленів, які на Різдво летять над лісами, полями, містами. Дівчинка вірила в те, що їй кажуть, тож олені літали.

Певне, вона бачила їх на різдвяній листівці. Шість, вісім, десять, запряжені парами. Вона завжди уявляла собі, що кожна з цих пар — щасливі чоловік і дружина, як ті тварини, яких узяли на Ноїв ковчег. Правда ж, так було би правильно? Але тато зауважував: по рогах видно, що олені, які везуть сани, — всі самці. Спочатку вона просто почувалася розчарованою, а потім гірко образилась. У Санти суто чоловіча команда. Типовий випадок. Чорт забирай, абсолютно типовий, думала вона.

Вони літали — ось у чому річ. Вона не вірила, що Санта пролазив у комин і залишав подарунки біля ліжка, а от у летючих оленів вірила. Люди намагалися переконати її, що це нісенітниця, мовляв, якщо ти в таке віриш — то повіриш у що завгодно. Проте зараз їй було чотирнадцять років, вона була стрижена і вперта й на все мала відповідь. Ні, казала вона, якби ви могли повірити, що олені вміють літати, то зрозуміли б, що все можливе. Все, що завгодно.

Приблизно тоді вона побувала в зоопарку. Що зачарувало її — так це їхні роги. Вони були шовкові, оксамитові, неначе вкриті якимсь гламурним матеріалом із дорогої крамниці. Вони нагадували гілля в дрімучому лісі, де століттями не ступала нічия нога: м’які, переливчасті, моховиті гілки. Вона уявила собі, як іде таким лісом, горбистим, з лагідним розсіяним світлом, і горішки потріскують під ногами. Так, а в кінці стежки буде пряникова хатинка, сказала їй найкраща подруга Сандра, коли вона поділилася цими фантазіями з нею. Ні, подумала вона, роги перетворюються на гілки, а гілки — на роги. Усе взаємопов’язане, і північні олені можуть літати.

Якось по телевізору вона бачила, як вони билися. Кидались один на одного, буцалися з розгону, спліталися рогами. Вони так боролися, що де-не-де здирали шкіру з рогів. Вона гадала, що там буде просто суха кістка, і роги нагадуватимуть зимові гілки дерев, кору з яких пообгризали зайці. Але виявилося зовсім інше. Зовсім-зовсім. З рогів ішла кров. Де зривалася шкіра, під нею була не лише кістка, а й кров. Роги ставали багряно-білими на тлі зеленкувато-брунатного краєвиду — наче кістки в м’ясній крамниці. Який жах, думала вона, але доведеться із цим змиритись. Усе взаємопов’язане, навіть те, що нам не подобається, — особливо те, що нам не подобається.

Після першої великої аварії вона багато дивилася телевізор. То, казали, була не дуже серйозна аварія, не така серйозна, як, приміром, вибух бомби. Та й узагалі це сталося хтозна-де, в Росії, де немає нормальних електростанцій, сучасних, таких, як у нас, а коли і є, то, вочевидь, значно гірша техніка безпеки, то в них там що завгодно може статися, але нам про це нема чого хвилюватися, чи не так? Може, якраз буде тим росіянам наука, казали люди. Хай думають, перш ніж бомбами кидатися.

Людей це якось чудно хвилювало й збуджувало. То була важлива річ — не те що останні дані про безробіття чи ціна на поштові марки. До того ж більшість усякої гидоти стається з кимось іншим. Була отруйна хмара, і всі стежили за її рухом, неначе за таким собі особливо цікавим циклоном на мапі погоди. Якийсь час не купували молоко, питали в м’ясника, звідки привезли м’ясо. А невдовзі припинили турбуватися й про все забули.

Спочатку план полягав у тому, щоб закопати оленів на два метри під землю. То була не дуже велика новина, просто допис на кілька рядків серед закордонних повідомлень. Хмара прилетіла туди, де паслися олені, пройшов отруйний дощ, ягель став радіоактивним, олені його з’їли й самі набралися радіації. Ну от, що я вам казала, подумала вона, усе взаємопов’язане.

Люди не розуміли, чому вона засмутилася. Їй казали, що нічого тут сантименти розводити, вона ж не харчується олениною, а якщо в неї є зайве співчуття, то хай би краще людям поспівчувала. Вона намагалася пояснити, але це в неї не дуже виходило, її так і не розуміли. А ті, хто гадали, ніби зрозуміли, казали: «Так, розуміємо, це все в тебе з дитинства, від тих дурнуватих романтичних вигадок, які в тебе тоді були, але ж усе життя з дурнуватими романтичними ідеями не проживеш, треба бути реалістами, будь ласка, не плач, чи, може, це й добре, може, проплачешся — і полегшає». «Ні, річ не в цьому, — казала вона, — зовсім не в цьому». Потім карикатуристи почали жартувати: малювати оленів, які сяють від радіації, освітлюючи дорогу летючим саням замість фар, а в червононосого Рудольфа ніс так блищить, бо він із Чорнобиля. Але вона в цьому нічого смішного не бачила.

Слухайте, казала вона людям. Радіацію вимірюють у якихось бекерелях. Коли сталася аварія, норвезький уряд мав вирішити, яка кількість радіації в м’ясі є безпечною, і домовилися про цифру в 600 бекерелів. Але думка про те, що