Читати книгу - "1793"

Прийшов до тями Сесіл у своєму ліжку. Перші ранкові промені пробивалися крізь запилені шибки вікна. У грубі тріщали дрова. Ще кілька секунд Вінґе не міг збагнути, що сталося. Дія опію вже закінчилася, тепер він дуже добре відчував, як болить ґуля на лобі. Язик не слухався, слова ледве виповзали з вуст.

— Я схопив тебе за ліву руку, Жане-Мішелю. Протеза більше немає, лівий рукав у тебе порожній.

Кардель підсунув стілець від стола ближче до ліжка.

— Якось так. Я відчув тільки, як сіпнувся рукав, а коли повернувся, ти вже звалився долілиць.

— Я думав, що то якась примара, що намагався вхопити привида. От дурень!.. Але на свій захист можу сказати, що твоє обличчя анітрохи не допомогло тебе впізнати. Що сталося? Де ти був?

Обидва ока Карделя заплили чорно-синіми набряками, ніби на обличчі в нього маска. Ніс зламаний, губи розбиті, і, схоже, не всі зуби на місці. Таким його справді важко впізнати.

Кардель скривився всією фізією:

— Відлежувався в одного знайомого біля митниці. Я повідомив би тобі, але так вийшло, що більше доби безпробудно проспав. Коли врешті приперся додому, до моєї кімнати вже вселилися якісь поляки, а мої манатки лежали у вузлі на сходах. Більше не мав куди піти навіть переночувати, то вирішив іти до тебе. Тому й прийшов так пізно.

— А паланкін?

— Знайшов і паланкін, і носіїв. Правда, вони не хотіли відповідати на мої запитання, довелося вмовляти. Один величезний просто, але головою слабий, тому з ним неважко — налякати його гарненько, то бігтиме зайцем. Брат його — той міцніший горішок, довелося попотіти, поки знайшов до нього підхід. Вони удвох накинулися, то змогли протез зняти, але я потім його підняв і вже бив ним, як дубцем. Розбив, правда, вщент. Ну і я тільки розім’явся, а той тип уже поскакав з однією поламаною ногою до митниці. Сумніваюся, що його й брат-недоумок упізнає, якщо зустріне колись. На жаль, те саме можна сказати й про мене. Шкода, що не зміг я його наздогнати. Сам ледве на ногах тримався. Але дещо я з нього таки витяг, поки його пальці були під моїм підбором: з тим паланкіном вони працюють на одну людину. Живе вона біля Червоних гамазеїв, неподалік від Норрстрема перед озером.

— Дім Кейсера.

— Точно. Ти й сам дізнався?

— Дізнався. Дай мені ще трохи відпочити. Коли прокинуся, тоді поїмо. А ввечері убивця Карла Югана за все відповість.

16.

З настанням сутінків біля Червоних гамазеїв усе затихло. Розвантаження зерна з суденець закінчили, тільки на одному ще колупалося двоє п’яних матросів, катаючи палубою діжку.

Один наспівував сороміцьку пісню, розважаючи себе й приятеля:

Ех, була б я дівкою,

тра-ла-ла, тра-ла-ла,

Я б собі жеребчика

ой знайшла, ой знайшла[5]…

Норрстрем несе свої води в Солоне озеро під покинутим недобудованим мостом. На тому боці потоку видніється Рицарське зібрання, шпиль церкви. На острівці Стремсборґ підноситься незвичайна будівля у формі хреста з маківкою, над яким майорять прапори.

Площа й містки, з яких жінки перуть білизну, геть порожні. На мосту через канал Клара чуються далекі голоси, дзенькання — портові робітники ідуть додому. Вінґе зупиняється і дивиться на Стадсгольмен.

— А все одно гарне.

Кардель киває — явно мимоволі.

— Місто? Облиш. Смердюча трупарня, для якої головне — вгробити якомога більше людей. Але твоя правда, у вечірньому світлі гарне. І що більше між ним і спостерігачем води, то краще.

Кардель сплюнув тютюн у Стреммен і повернувся праворуч. Ось він, дім Кейсера, довгим фасадом звернутий до площі, боком — до озера. Три поверхи, вхідні двері у формі арки. Рельєфне ліплення на вході.

На другому поверсі світиться, хтось голосно сміється. Кардель потирає куксу, яку більше ніщо не захищає від холоду.

— І що тепер?

— Якщо не маєш з собою кайла чи молота, то зробимо перше, що спадає на думку, — постукаємо.

Чоловік, який відчинив двері, так здивував Карделя, що бідолаха аж відсахнувся. Швейцар був чорношкірий, одягнений у світлу ліврею. У приглушеному світлі здавалося, що він безголовий. Кардель не раз бачив негра Бадіна, слугу короля Ґустава, і його позашлюбних дітей, що завжди крутилися біля суден на Корабельній набережній. Але так близько стикатися з чорношкірим ще ніколи не випадало. Вінґе торкнувся пальцем капелюха:

— Добрий вечір. Я прийшов зустрітися з господинею.

Замість відповіді негр усміхнувся від вуха до вуха, розчинив двері й запросив їх зайти, розпростерши руки. Подзвонив у срібний дзвіночок, вказав на сходи, що півколом піднімалися на другий поверх, а сам зачинив за ними дубові двері й знову сів на своє місце не лавці під запаленою свічкою.

На другому поверсі двері вже відчинені. Чекає їх молода жінка в простій напівпрозорій сукні, через яку добре видно її соски. Коси перев’язані шовковою стрічкою, обличчя не нарум’янене, лише трохи помади на губах і мушка на щоці. Вона вклоняється й усміхається Вінґе:

— Прошу вас, пане. Я бачу, ви в нас уперше. Дозвольте, я зніму ваш плащ і всі біди цього світу. Мене звати Нана, ваша покірна раба.

Стіни коридора прикрашені чорними й ліловими квітами. На підлозі червоні турецькі килими. Під стелею люстра на дюжину свічок. Свічки в свічниках розставлені на столиках уздовж стін.

Вінґе простягає жінці дукат, і її губи округляються від здивування такому щедрому подарунку.

— Мене звати Вінґе. Я прийшов зустрітися з господинею.

— Певна річ, мсьє! Саме так ми приймаємо наших нових друзів — довірливою розмовою, щоб наше знайомство всім приносило тільки радість. Мадам наполягає на цьому. Мусить знати про ваші потреби й побажання, щоб мати змогу їх задовольнити. Вам нема чого соромитися. Ми всі тут, щоб вам услужити. Будь ласка, пане, почекайте хвилинку, зараз я проведу вас у салон.

Вінґе кивнув, дівчина на мить змовкла, а потім знову звернулася до нього:

— А ви любите карати своїх слуг, пане Вінґе? Серед наших гостей багато таких, що поділяють цю пристрасть. І в цьому ми теж можемо вам допомогти. Тільки скажіть господині, і вона все влаштує.

— Ваш товар можна шмагати?

— Ваше бажання — закон для нас. Звичайно, надмір ентузіазму може вплинути на подальшу ринкову вартість нашого товару, але якщо клієнт готовий відшкодувати збитки — немає нічого неможливого.

— Розумію.

Десь із глибини почувся дзвіночок.

— Що ж, мсьє, якщо ваша ласка, прошу за