Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Коханка-хижачка, — закінчив за нього Шор.

Все це Мироновичу пригадалося, поки Шор ходив до лазнички, як називали українці Канади туалет. Кельнер підійшов до них, коли Шор сів до столу з чистими, хоч ще вологими руками і з чистими губами, на яких не залишилося вже й сліду від брунатного шоколаду. Знайомий офіціант, як завжди, поклав рахунок униз цифрами і поцікавився, чи панове не хотіли б ще чогось.

— Інвестору — гарну молодичку, він полюбляє все гарне, — кивнув головою у бік Мироновича Шор і підморгнув. — А самому Шору, як завжди, залишається тільки заплатити за рахунком, — посміхнувся Ед до кельнера. — А ти не переживай — пан інвестор від цієї суми додасть тобі десять відсотків чайових на морозиво. Переклади це нашому гостю, — кивнув у бік Мироновича Шор.

— Мені ніяково, — знизав плечима кельнер.

— Тоді поклич метрдотеля, хай він перекладе, — наказав Шор.

Коли кельнер відійшов, Вітольд нехотя поклав поверх рахунку п’ять гривень і вони залишили ресторан.

XII

Того ж дня увечері в Мироновича зібралися усі названі Шором учасники складчини. Новонароджені українські олігархи в дім Мироновича прийшли не з порожніми руками. Один приніс паюсну ікру, другий — коньяк «Хенессі», а третій — просто чисту альпійську воду з альпійських гір. Роксану засипали квітами. Вона почувала себе справжньою господинею дому, безперестанно сміялася і тривіально жартувала. Її, як вона гадала, оригінальні жарти і дотепи після перших двох чарок коньяку зводилися до того, що вона, обіймаючи за плечі Супкіса і Вітольда, питала:

— Хто ця Міша? — називаючи його та інших у жіночому роді. Тоді опиралася на Базарова, цілувала його у чисто виголену бліду чиновницьку щоку і зверталася так само до Мироновича: — А хто ця Коля?

— Роксано, сядь. Я тебе прошу.

— Не зараз і не при них. Мене не треба довго просити, я дам... Не хвилюйся — я дам... і коньяку, і лимончика у липовому меду. Все буде. А тепер я хочу познайомитися — хто ця Вася?..

— «Газотрейдер» Вася Валяй, — відповів він.

— У такому випадку — два поцілунки. — Вона перейшла до Вовка: — А хто ця Льоха?

— Меценат, серденько, — посміхнувся Вовко. — Тобі це знадобиться.

— Не кажіть, кума, — обвила руками шию Вовка Роксана. — Сама люблю воєнних...

Сиділи недовго. Роксана, помітив Вітольд, дещо дратувала гостей. Відривала їх від серйозної розмови і поводилась так, ніби грала перед ними стовідсоткову повію. Тоді втихомирилась і щезла в умебльованій під старовину кухні Мироновича. Шор захотів кави.

— Гарсон, — гукнув він Роксані. — Досить недоливати. Неси вже, скільки є...

Паруючу каву Роксана винесла у білому фартушку, чорних панчохах з рожевими підв’язками і оголеним... задом. Всіх присутніх це шокувало. Ніхто не звернув уваги на незвичайної краси срібний кавник на срібній таці зі сріблясто інкрустованими чашечками оригінальної форми.

— Вчора привезла з Парижа. Кавник і моду. Молоді француженки сьогодні каву гостям подають саме так. Все, як у нашій телегазеті — «Говорить і показує»!!! — посміхалася мило Роксана.

Першим оговтався Едуард Шор.

— Тоді мені каву задом наперед.

— Нема проблем, як кажете ви, Шоре. Тисячу «ує» на срібну тацю і перед вашими чорними оливковими очима — святкове обличчя дами...

На таку пропозицію спочатку відгукнувся Вовко. Валяй не залишився пасти у цьому домі задніх. Міша Супкіс витягував з кишені купюри наосліп, і, судячи з його виразу і нервового руху, щось його непокоїло.

— Міша, — зупинилась Роксана перед Супкісом. — В іншому домі Києва, у присутності таких поважних державних мужів, зад телезірки за нещасну тисячу «ує» ви ніколи не побачите. — Супкіс кинув суму на тацю і тільки тепер помітив, що перебрав. Рука автоматично потяглася до зайвої купюри вартістю у сто доларів, Роксана його легенько вдарила двома пальчиками по руці і посміхнулась:

— Суддя здачі не дає, — вона повернулась лицем до Базарова і поцікавилась: — А ви, мосьє?!

— Я в такі ігри не граю, — відповів холодно, по-чиновницьки Базаров.

— Ми позбавлені почуття гумору? — Роксана піднесла чашечку кави. Базаров простяг руку. — Ну, мсьє. Чашечка кави у башті Нотр-Дам дві тисячі «ує». Сімдесят п’ять відсотків тільки коштує вид на майдан перед собором Паризької Богоматері. Невже ви гадаєте, що «святкове обличчя» дружини Вітольда Мироновича коштує менше?

— Мені тут робити нічого, — піднявся зі свого місця Базаров. — Я гадав... ми... зібралися, — гість нервував і в нього трусилися руки, — в сімейній обстановці... аби... обговорити... серйозну проб... лему... На нас чекає... страшить... невідоме завтра... І такий гумор...

Миронович підвівся і, обійнявши за плечі Базарова, червоного, як варений рак, почав вибачатись. Роксана поставила біля Шора тацю з кавою, тоді відійшла кілька кроків назад і відтягла від своїх гарних стегон штанці кольору тіла.

— Сюрприз! — посміхнулась вона. — Новинки паризьких салонів мод. Трусики-невидимка. Пардон, — і щезла у спальні. Через хвилинку вона вибігла і, звертаючись до усіх, цілком серйозно спробувала запевнити присутніх, що вона днями з Парижа і там серед молодих грошовитих французів пішла така мода. Друзі збираються у себе вдома і господарка дому, звісно, якщо вона молода і вродлива, може дозволити собі таку фривольність і ніхто за це її не осуджує.

Гроші заберіть назад. Це був тільки жарт. Власне, експеримент... Претензія на дотеп... Я б не хотіла аби ви, друзі Вітольда, сприйняли мене за легковажне дівчисько, в якого замість голови тільки те місце, яке я щойно, ще раз вибачте, перед вами продемонструвала через паризьку невидимку. Огріхи молодості. Купила в Парижі. У центрі Жоржа Помпіду. Для вас, Шоре, — вона нахилилась до Еда, іронічно посміхаючись. — Як людини, яка має знати все, такі трусики продаються і в королівському палаці Фонтенбло. Але туди їхати майже годину з Ліонського вокзалу. Для рідної Ади можете придбати їх за півціни проти собору Сакре-Кер і з невидимкою в руках перед ввічливою гостинною паризькою публікою можете прокататися й на фунікулері, — вона взяла по­чергово купки купюр і з серйозним