Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Лице дівчинки морщиться, ніби їй боляче шо капець, і вона роззявляє рота, ніби збирається закричати, але нічо не чути. Дотепер нічого. Ні Шуму, ні звуку, нічого взагалі від неї не чути.

Я просто не доганяю.

— Я не знаю, шо там спереду, — кажу я. — Я нічо не знаю ні про шо, але шо б воно не було, спереду краще ніж ззаду. Так має бути.

І коли вона мене чує, її лице міняється. Воно знову проясніває майже до повної порожньості, і вона міцно стискає губи.

— Давай! Давай! Давай! — гавкає Манчі.

Вона протягує руку за своєю торбою. Я подаю їй торбу. Вона стає, засовує всередину свій бінокуль, перекидає торбу через плече і дивиться мені в очі.

— Та й таке, — кажу я.

Отак ми й біжимо знову на всій швидкості до річки, вже другий раз за два дні, Манчі знову біжить зі мною і на цей раз дівчинка біжить за мною.

Ну, більшу частину часу таки попри мене, вона, бляха, швитка, ця дівчинка.

Ми вертаємся назад на горб і спускаємся вниз із другого боку, кінець болота реально починає пропадати і перетворюватися на нормальний ліс. Земля ставала набагато тверчою, по ній лекше було бігти, і дорога йшла переважно вниз а не вверх, такшо це, можна сказати, нам перший раз повезло. Ми починаємо йти за нормальною річкою, яку вже час відчасу видно зліва від нас. Мій рюкзак б’є мене по спині, коли я біжу, і я хапаю ротом повітря.

Але я тримаю ножа.

Я клянуся. Я клянуся просто зараз перед Богом чи перед ким там ще. Якшо Аарон будь-коли ще підійде до мене, я його вб’ю. Я не завагаюся знову. Не завагаюся. Хрін там. Клянуся.

Я його вб’ю.

Я його, бляха, вб’ю.

Просто дивіться.

Земля по якій ми біжимо стає трохи крутішою з боків від нас, ми тепер біжимо через листяніші, лекші дерева, спочатку блище до ріки, тоді далі від неї, знову і знову. Язик Манчі вивісився з рота, він сопить, стрибає слідом за нами. Моє серце калатає по мільйону ударів, ноги скоро відпадуть від тулуба, але ми біжимо.

Ми знову повертаємо блище до води і я кричу:

— Чекай!

Дівчинка, котра так нормально вже мене перегнала, стає. Я підбігаю до берега ріки, швидко розглядаюся в пошуку кроклів, тоді нахиляюся і зачерпаю пару жмень води собі в рота. На смак набагато краще ніж має бути. Хто його знає, шо в ній є, якшо вона витікає з болота, але попити треба. Я відчуваю, як тиша дівчинки нахиляється біля мене, і вона таксамо п’є. Я трохи відсуваюся вбік. Манчі й собі хлище воду, можна чути, як він глибоко і нерівно вдихає повітря поміж ковтками.

Я дивлюся туди, куди нам треба йти, витираючи рот. Зразу біля нас берег стає занатто каменистий і крутий аби по ньому бігти, і я бачу стежку, яка тягнеться вверх від річки, йде краєм каньйону.

Я кліпаю і розумію.

Я бачу стежку. Хтось протоптав стежку.

Дівчинка повертається і дивиться. Стежка тягнеться вверх і вздовж річки, яка топиться десь внизу, стає глибша і швичча, перетворюється на потік. Хтось зробив цю стежку.

— Це має бути дорога до іншого поселеня, — кажу я. — Має бути.

А тоді, далеко-далеко, ми чуємо стук копит. Тихий, але чутний.

Я не кажу більше ніслова, бо ми вже зірвались і біжимо по стежці. Річка під нами провалюється все глибше і глибше, а більша гора виростає на іншому березі ріки. З нашого боку з вершин скель починає тягнутися густий ліс. Стежку явно прорізали, так шоб люди могли ходити вздовж ріки.

Вона більш ніж достатньо широка для конів. Більше ніж достатньо широка для п’яти або ще ста коней, як на то пішло.

Це взагалі не стежка, як я розумію. Це дорога.

Ми летимо дорогою, яка звивається і вигинається, дівчинка спереді, тоді я, тоді Манчі, біжимо гусачком.

Аж доки я мало не врізаюся в неї і не збиваю її з дороги.

— Шо ти робиш? — кричу я, хапаюся за її руки, аби ми обоє не попадали зі скелі, пробую випадково не вбити її ножем.

А тоді я бачу то шо вона бачить.

Міст, далі перед нами. Він проходить з одного краю скелі до іньшого, перекинутий через річку десь за трицять, сорок метрів над нею. Дорога чи стежка скінчається з нашого боку якраз біля мосту і далі тільки скелі і густий ліс. Нема куди йти — тільки на міст.

Перші зачатки ідеї починають формуватися в мене в голові.

Стукіт копит уже гучніший. Я оглядаюся і бачу хмари пилу, які піднімаються там, де за нами женеться мер.

— Ходи! — кажу я, біжучи попри неї, біжучи до мосту так швитко, як лише можу. Ми пробігаємо решту стежки, збиваючи вже збиту нами ж пилюку, вуха в Манчі приплющені, він біжить зі всіх сил. Ми туди добігаємо — і це далеко не просто підвісний міст, він в ширину принаймі метри два. Але переважно це так само канати, прив’язані до деревяних опор, вбитих в камінь з обох боків, а по всій довжині проходять міцні деревяні дошки.

Я перевіряю першу ногою але вона така міцна шо навіть не пружинить. Більше ніж досить аби витримати мене і дівчинку і собаку.

Як на то пішло, більше ніж досить аби витримати чоловіків на конях котрі захочуть перейти на той бік.

Хто б його не будував, будував на віки.

Я знову оглядаюся вниз по ріці туда відки ми прибігли. Більше пилюки, голосніше тупотіння, шепотіння люцького Шуму на дорозі. Здається я чую юний Тодде, але я це просто уявляю, бо Аарон іде пішки і відстав.

Але я бачу то шо хочу побачити: цей міст то єдине місце де можна перейти річку, від місця звідки ми прибігли і на багато миль далі, куда тільки видно.

— Пішли, — кажу я.

Ми біжимо через міст і він так добре зроблений шо між дерев’яними дошками навіть не видно проміжків. З тим же успіхом ми би могли бігти по дорозі. Ми добігаємо на другий бік і дівчинка зупиняється і повертається до мене, вона точно бачить мою ідею в мому Шумі, вона вже чекає коли я почну діяти.

Ніж дотепер в моїх руках. Могутьність на кінці моєї руки.

Може я нарешті можу зробити з ним шось добре.

Я дивлюся туди де наш кінець мосту прив’язаний до опор у скелі. Частина леза має страшний зазубрений край, такшо я вибираю найпридатніший вузол зі всіх і починаю його пиляти.

Я пиляю і пиляю.

Стук копит робиться голосніший, відлунить у каньоні.

Але якби мосту раптом не стало…