Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Добре хоч льодову арену не змінили.

Після березневого матчу змінили, трясця, навіть папір, на якому друкують контракти, — спасибі, що ось арені дали спокій та логотип не чіпали, ступати на який не можна.

Праворуч від мене Марк знову ліпить клейку стрічку на ключку і я набираю швидкість, різко розвертаючись для проби. Зараз захисник доб'є свою "щасливу" стрічку, Олівер докрутить свисток у руках, воротар доплететься до потрібної точки, і тоді я... викину Шаповалову та її зворушливі, але задумливі очі з голови.

Є тільки лід, і нічого іншого бути не повинно.

Сьогодні пацани зображують "розслабон", тому що у нас на носі гра з "Барсами" і Кувалдою. Матч перенесли через нові правила, але ми все одно продовжуємо готуватися до зустрічі з найсильнішим супротивником.

Я завжди підіграю хлопцям перші десять хвилин на тренуванні, вдаючи, що не помічаю "розслабону", доки у когось — наприклад, у Ципи, — не урветься терпець. Після цього зазвичай ламаються ключки, докочується кожна лінія і ми нарешті працюємо.

А не вдаємо, що нам все одно.

Олівер вкотре розпитує мене про нову форму в перерві. Мені начхати, який це має вигляд з боку, але нова форма перед матчем — це погана прикмета. Особливо після травми.

І так, я не забобонний, мені просто не в кайф читати потім у "Спортлайфі" тридцять сім публікацій про якусь свіжу кольорову лінію на штанях і додатковий ґудзик на моїй обновці.

Минулого разу після прочитання публікації я пів години шукав той ґудзик на власному екіпіруванні, мало всі шви не випустив.

— Я краще ключки поміняю, — кажу я, розглядаючи, як Куліо робить свої славнозвісні присідання просто на льоду.

— Синку, ти міняєш більше ключок, ніж Тунелі, — цокає язиком тренер.

— І закриває більше шайб, — вклинюється Стоянов. — І закриває більше шайб, попрошу.

Ципа урочисто виїжджає на лід, обмотавшись якимось ганчір'ям, що повинно, мабуть, зображати пишну спідницю.

А далі він граціозно ковзає по діагоналі арени як клята діснеївська принцеса.

Яка дуже змінилася за літо, бо побувала в бабусі й набрала додатково сто рум'яних кілограмів.

До цього діснеївська принцеса у виконанні Ципи ледь пролізла своєю двометровою тушею через прохід на арену.

— А ти не можеш знати, — виспівується Ципа, а його біляві локони майорять, як у найвдаліших снах маркетологів "Лореаль", — як я тебе люблю. — Він драматично описує коло, повертаючись до нас зі складеними на грудях долонями. — Ти лягаєш спати і я не дихаю до ранку, — Ципа здіймає руки до прожектора над ареною, як до сонця. — До ранку і аж до світанку, — переходить він раптово на потужний бас, і навіть похмурий Куліо сміється, — сама я, як без місяця зоря!

Тренер схрещує руки на грудях, які трохи роздуваються, і схвально підтискає губи. Олівер обожнює Ципу: тобто він нічим не відрізняється від інших людей, бо всі обожнюють Ципу.

Цікаво, думаю я, кидаючи короткий погляд у бік Куліо, який повернувся до тренування. Він звідкись знає слово "люблю" українською.

Я обертаюся занадто пізно, коли звичну позу змінює навіть здивований тренер.

Біля південної секції утворюється невелике стовпотворіння, і реабілітолог Корній кличе помічника тренера.

Мої леза розсікають лід до того, як я усвідомлюю власні рухи.

Здається, я одразу ж помітив темно-зелений кардиган Рити біля лавки, і коли всі гравці ковзають до натовпу за перегородкою, я вже розрізняю її русяве волосся і миттєво позбуваюся ковзанів.

Якого дідька тут відбувається?

— Так, краще, якщо ми зберемося за ареною, — почухує плече Корній, і відводить погляд, коли той натикається на силует Рити.

Я ступаю першим за межі льоду, а перегородці, до якої припадає моя рука на кілька миттєвостей, добряче дістається. Дотики до холодного скла не протвережують.

Зараз мені швидко все пояснять що за хрінь відбувається, але спочатку я дійду до Рити, бо вона досі не розвернулася в мій бік обличчям.

І вона повертається, наче по беззвучному клацанню, з натужно випрямленою спиною, — тільки ось Корній злегка підштовхує медсестру вперед, щоб вона ступила ближче до всіх гравців, які зібралися біля виходу з арени.

Я намагаюся зрозуміти, що тут конкретно намічається, і мені ніби череп із шиї зривають, як зламаний і вже непотрібний шолом. Не можу вибрати, в який бік дивитися.

Рита обережно ступає ближче до арени, куди реабілітолог і скеровував її поштовхом у спину, і напруга повисає в повітрі наче невидимий купол.

Притихлі хлопці нишком поглядають на мене, бо знають, як я вмію дуже красномовно транслювати емоції без слів, коли знадобиться, — і це якраз такий випадок.

Що б тут не відбувалося, мене таке становище не влаштовує. Навіщо вони привели її таким чином і якщо реабілітолог ще раз дозволить собі "підштовхнути" її...

— Рита хотіла б сказати кілька слів, — зітхає Корній і переглядається з іншим лікарем.

— ... Що? — ледь не спльовую я просто на підлогу, при всіх, бо раптово слова більше не працюють по—звичному. — Що...

Вона злегка смикає головою, перед тим як підняти її, і пасма тонкого волосся спадають на бліді щоки, і її блакитні очі дивляться кудись... кудись, де нас усіх немає. Де і мене немає.

В інший світ, де всього цього не існує.

Я маю намір негайно відтягнути Корнія вбік, але той заговорює:

— Рита хотіла б попросити вибачення у тебе, Артуре.

Вона кидає швидкий погляд на мене, одразу ж відводячи очі, але я помічаю в них лють, розгубленість і дивний вогонь.

І тоді мене пронизує думка — ніби сотні спекотних вітрів, якими керує її погляд, обпалюють мої нутрощі: як же добре, що тут присутній не один лікар, бо вони всі точно зараз знадобляться.

Ні, я відчуваю, як же добре, що тут так багато лікарів, і всі вони вміють випрямляти кістки.