Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Вона пішла. Я так і не отримав відповіді. Молодість, кров вирує, я втратив голову і просто насолоджувався її присутністю, жадібно пив наші спільні миті. Я думав, моя одержимість вже досягла піку, як же я помилявся... З Василісою вона не знала меж...

Ця зустріч подарувала надію, тендітну, нічим не обґрунтовану, але я відчував – це щось означає. Не може все так закінчитися. Навіщо вона приходить? Які мотиви? Як її пропустили та дозволили побачення? Все непросто.

Безвихідь відступила. Ця зустріч дала мені сили. Я хотів у всьому розібратися. І так, я розумів, що, як і раніше, замкнений, але я хотів боротися. Жити, щоб побачити, для неї заради неї.

А потім надійшов лист… Білий конверт. Послання від голубки.

«Ворона клітка не втримає. Він назавжди залишиться вільним птахом».

Два речення. Все. А я перечитував їх знову і знову. Вдивлявся в акуратний почерк, вивчив кожну завитушку. І нюхав папір, він зберіг її запах.

Я написав відповідь. Писав дурниці. Не міг розкрити душу. Усі листи адміністрація колонії читає. Тому ніякої інформації, тільки порожні балачки. Але між рядками я вкладав свої почуття.

«Сьогодні у небі таке яскраве сонце. Дивлюся на нього через ґрати, крила затекли, хочеться в політ, хочеться парити в небесній синяві і знати, що я там не один…».

Хотів ще багато написати. Але я не міг її компрометувати. Вона — дружина мого батька. Я не хотів проблем для неї. В принципі, наше листування, вже кидало на неї тінь, підставляло під удар.

Але відмовитись я не міг. Я писав щодня. Просто думки, міркування про життя. І ні слова про кохання. Про нас… Про що я? Нас ніколи не було… Але ми були, я це відчував. У її рідкісних та небагатослівних відповідях.

Василіса теж писала про погоду, про місто, про якісь незначні події. А я перечитував її послання, намагався розшифрувати, що ж написано між рядками.

«Сьогодні у дворі знайшла птаха з підбитим крилом. Усі думали, він не виживе. А я впевнена, що чорний ворон ще злетить у небеса. Йому потрібно лише трохи відлежатись і набратися сил. І він неодмінно вирветься на волю і полетить туди, де на нього дуже чекають».

Вона часто писала про птахів ... між нічого не значущими розповідями і роздумами про сенс буття. І я розумів… чекає…

Або я хотів вірити… Віра, вона мені була потрібна, вона годувала мою одержимість.

Я пізнавав голубку в листах, у її міркуваннях… вона була дуже тонкою та чутливою. Сприймала світ інакше, знаходила інші трактування начебто зрозумілим і банальним речам. У неї був свій всесвіт, дуже яскравий, незвичайний, нетиповий, і я до тремтіння, до ломоти в кістках хотів його вивчити. Василіса була незвичайна у всьому... оповита ореолом таємниць та загадок.

«Сьогодні зустрічалася зі своєю знайомою. Вони з чоловіком переїхали до нової квартири. Вона скаржиться, що їй набридло сидіти вдома, бо працює онлайн, що в неї не вистачає грошей закінчити ремонт, і дуже журилася, що купила не ті фіранки. Дивно, як багато часу люди приділяють дрібницям, які нічого не значать, та не зауважують найважливішого – у неї поруч кохана людина, у них своє гніздечко, доля подарувала можливість насолоджуватися одне одним. А побутові проблеми – це така дрібниця. Але вона витрачає на них, на непотрібні переживання левову частку свого часу. Щаслива дурепа».

Від цих рядків віяло смутком.

Я навчився розпізнавати її настрої. Відчувати, усміхалася вона, коли писала, чи була чимось засмучена. Мені здавалося, я знаю її все життя. Через листи, вона ще дужче пускала коріння в моє серце.

Її почерк, незмінний запах листів, її думки… я був щасливий. Та я знемагав від туги, але при цьому відчував дивне і пекуче щастя. Вона думає про мене. Вона пише, ділиться своїми міркуваннями. І мені здавалося листування – це щось потаємне, що вивертає нам обом душу, хоч ми не сиплемо зізнаннями, не торкаємося заборонених тем. Але невидима та неймовірно міцна нитка тягнеться між нами, з кожним листом все щільніше і щільніше пов'язує нас.

Так минув ще рік…

Я не бачив свою голубку, але в той же час вона стала невід'ємною частиною мого життя. Рідною людиною, разом із нею я лягав спати, з нею прокидався і проводив день. Вона завжди незримо була поряд, я відчував її запах, повітряні дотики. Та я божеволів, і був від цього щасливий.

Подумки перечитуючи недавній лист від Василіси, зайшов у ванну. А там у душі в позі ембріона валяється чоловік. Здригається, важко дихає, кров… На людину не дуже схожий, і справа не в каліцтві, пахне від нього безнадією. Цей запах ні з чим не сплутати.