Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Майже хвилину нічого не відбувалося, і Богдан навіть встиг подумати, що з розмови нічого не вийде.

Мирослав і раніше уникав його питань. Він був відвертим з ним тільки в тих випадках, коли сам цього прагнув. Наприклад, коли зізнався у своїй орієнтації, точніше, буквально вивалив на Богдана, який нічого не підозрював, що йому подобалися хлопці. Але навряд чи Мирослав буде приємним співрозмовником, розповідаючи про незаконну діяльність чи секс із папіками.

Богдан змирився, що дістати потрібну інформацію буде складно, однак не розраховував, що Мирослав вийде з себе від одного питання. Саме це і сталося. Спочатку Мирослав цілком стримано обернувся до нього і трохи примружився. Його долоня так і лежала на ручці дверей автомобіля, які Богдан вперто не відчиняв.

– Ви зовсім не в собі, чи що? – тихо, з шипінням, наче розгніваний кіт, промовив Мирослав.

– Я просто припустив.

– З чого це ви таке припустили?!

– Ти роздягнувся посеред кабінету, – повів плечем Богдан.

Сором потроху прокрадався в його голову, проте затята частина його свідомості ніяк не хотіла здаватися і визнавати помилку одразу. Богдан багато молодих людей бачив, пристойних та доглянутих, на перший погляд, яких втягнули у проституцію друзі або обставини. І Богдан знав, що вони відрізнялися від однолітків розкутістю, потягом до ризику, трохи байдужим ставленням до життя, до майбутнього. Щось у мозку Богдана клацнуло в розмові з Кірєєвою, і він подумав, що у Мирославі було дещо подібне.

Мовляв, такий самий типаж.

– Вам не спало на думку, що ви мені подобалися? – голосніше спитав Мирослав.

Він пирхнув, не дочекався відповіді Богдана і майже закричав, вчепившись в ручку автомобіля ще сильніше:

– Відчиніть двері, я хочу вийти.

– Ми ще не договорили.

– Я не збираюся з вами говорити. Викрадення – це, до речі, серйозний злочин… Богдане Олександровичу.

– Якщо не ескорт, то що?

– Не ваша справа.

Рішення Богдан ухвалив миттєво. Він зрозумів, що з'ясовувати стосунки з Мирославом в центрі міста небезпечно для його репутації. Їх можуть помітити! Мирослав, який смикав ручку безперестанку (Богдан вже побоювався, що він її зламає), зовсім не йшов на користь його іміджу. Не вистачало ще, щоб стажер розгромив салон у нападі гніву. Богдан натиснув на газ, крутнув кермо ліворуч, і ніяк не відреагував на гучні протести Мирослава, який від такого різкого руху вжався в пасажирські двері.

Розвернувшись на вільній смузі, Богдан поїхав геть від яскравих вітрин проспекту.

– Я не хочу з вами їхати.

– Твої бажання не мають значення, – спокійно сказав Богдан.

– Це ви, блін, серйозно?

– Ти ж раніше казав, що я тобі подобаюсь саме таким, хіба ні? - хмикнув він, не відриваючись від дороги. – Я такий, коли ти, Мирославе, починаєш поводити себе з біса дивно.

– Подобалися, більше не подобаєтеся.

– Ну що ти, – озирнувся Богдан з посмішкою на вустах. – Але ти був такий наполегливий у кабінеті. Скажи, ти дав би трахнути себе тоді? Прямо на моєму робочому столі. Ти цього домагався, так?

– Ні, – з палаючими очима запротестував Мирослав. – Ні.

Богдана понесло.

Він це зрозумів і відчув, як по тілу прокотилося збудження, а в штанах зацікавлено смикнулося.

Навіщо він згадав про кабінет, чорт забирай? Ніби зовсім схиблений. Можливо, стриптиз Мирослава справив на Богдана більше враження, ніж він збирався визнати? Він всього лише подарував Богдану найпотужніше сексуальне переживання за останні місяці…

Декілька хвилин вони провели в мовчанні, тоді Богдан спробував підійти з іншого боку. Дорога звільнилася, і він з'їхав на узбіччя, якраз між двома ліхтарями. У салоні було темно, але світло вмикати він не поспішав, бо так інтимніше. Він відчував поряд теплого хлопця, прислухався до його спокійного дихання, вдивляючись у одноманітну смужку асфальту, що губилася в темряві.

– Шоколад будеш? – раптом поцікавився Богдан.

– Що?

– Запитую, чи будеш шоколад, а на що це схоже? У мене з собою завжди трохи є, – майже з гордістю промовив він. І ледве не додав, що возить солодке не для того, або солоденьким  задобрювати норовливих помічників. Сам собі піднімав кубиками шоколаду настрій час від часу. – Мій улюблений – білий пористий.

– Це не шоколад, а пародія, – скривився Мирослав. – Я люблю чорний.

Він простежив за тим, як Богдан відкрив упаковку, відламав кілька шматочків і передав йому.

– Будеш, ні?

– Ну давайте, – неохоче погодився Мирослав. – Не розумію, що з вами не так? Спочатку ви звинувачуєте мене, потім фактично викрадаєте, а тепер шоколадом пригощаєте. Нічогенький вечір.

Знизавши плечима, Богдан потягся до Мирослава, але замість того, щоб віддати шоколад, який плавився від тепла його пальців, підніс руку до лиця Мирослава, до його губ і повільно доторкнувся солодким до його лиця. Той відкрив рота, дозволяючи Богданові покласти шматочок собі на язик. І ніби цього мало, щоб забезпечити Богданові неспокійний сон на кілька наступних ночей, Мирослав облизав його вказівний палець. Взяв і без жодної сором'язливості обхопив вологими теплими губами подушечку пальця, погладив язиком, посмоктав, втягнув у рот і потім відпустив.

Богдан затримав дихання, намагаючись тримати себе в руках. Серце в нього забилося як божевільне, в горлі стало сухо, наче в пустелі. Він видихнув.

– Спробуємо ще раз. Звідки ти взяв гроші на мотоцикл? – повторив Богдан своє запитання.