Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Мирослав сердився.

Він так розсердився, що прикусив собі язика, на якому плавився шоколад.

«Як все настільки заплуталося?!» – обурено розмірковував він, дивлячись в обличчя мера.

Гарне обличчя розумного чоловіка, який вирішив докопатися до всіх таємниць Мирослава. Посварився з Білецьким, приїхав на довбані перегони, помітив його в темряві і потягнув до авто, наче ляльку.

Втім, на себе Мирослав сердився навіть більше, ніж на мера.

Коли Богдан схопив його за руку, Мирослава затопило таке всепоглинаюче почуття задоволення, що він ледве не сказав вголос «ого». Він віддав контроль Богданові, дозволив болячи стиснути свою руку, і в цей самий час адреналін біг його венами, перемішаний зі збудженням і страхом. Мирослав переживав, що його помітить Білецький, він ледь не збожеволів від емоцій. Мирослав сам себе злякався. Злякався того, яке задоволення отримав від тридцяти секунд влади над ним Богдана, перш ніж той його відпустив. І вставило ж його. Мабуть, зовсім мізки набік поїхали.

Їх тягнуло один до одного, Мирослав визнав це, хоч і не одразу. Після розмови в ліфті, що засіла у голові, Мирослав не переставав думати: а що, якщо… У нього в грудях усе переверталося, а перед очима вставали чуттєві випадкові дотики Богдана до його плечей чи спини, пальці та їх смак, що досі лишався в роті, широкі плечі, довгі ноги. Але все це не мало жодного значення. Не тепер.

Богдан Романов зчепився з Білецьким, і якщо хоч хтось із них дізнається про зв'язок Мирослава з іншим, то їм усім прийде кінець. Якби у Мирослава було хоч трохи більше розуму, він би вже давно вистрибнув з автомобіля, не дозволивши Богданові годувати його шоколадом із рук і ставити численні запитання.

Що ж його придавило до сидіння?

Бажання. Бажання, що миготіли у глибині свідомості.

– Я вже сказав вам, байк мені подарували. Кінець історії, – зібрався з духом і відповів Мирослав.

Погляд Богдана одразу ж потьмянів, він чекав від Мирослава відвертості, а той його підвів. Але, чорт забирай, він говорив меру правду! Йому справді подарували мотоцикл, не зажадавши нічого натомість. Ось тільки особистість людини, яка зробила такий презент, повинна за будь-яку ціну лишатися в таємниці.

Мирослава неймовірно дратувало, що від нього вимагали викласти про себе все на тарілочці, а сам Богдан зі скрипом відповідав на зовсім невинні запитання, на кшталт: «Ваш улюблений колір?»

– А гонки Білецького… Ти ж береш участь.

– Та скільки разів мені доведеться казати, що ні!

– Не бреши мені, – майже прошипів Богдан.

Він схопив його за футболку на грудях, потягнувши на себе. Залишив між ними мізерну відстань у кілька сантиметрів. Думки Мирослава одразу ж попливли вбік, перестали бути чіткими, ніби їх макнули в маслянисту рідину. Саме такі дивні емоції він відчував, поки вся кров швидко бігла вниз, де була потрібніша.

– Ви ж бачили, я взяв таксі, щоб дістатися до траси. Просто нічого робити було і…

Богдан різко відпустив його, і Мирослав упав на сидіння.

– Якщо не хочеш по-доброму… – заговорив Богдан.

Він теж відсторонився, розслаблено поклав руку на дверцята.

– У якому сенсі? В поліцію відправите?

– Ні, – недобре посміхнувся Богдан. – Спробую дізнатися, що за стажер мені попався по своїм каналам.

– Нецікаво, – заявив Мирослав. – Я думав, ви крутіші.

– Наприклад?

Піднявши брову, Богдан окинув його зацікавленим поглядом.

– Наприклад… Ну, не знаю. Не боїтесь зробити перший крок.

Мирослав ніби випадково опустив руку на свої джинси і пальцями легенько окреслив член, що вже майже встав. І його хитрощі спрацювали. Богдан простежив за рукою і подивився точно йому між ніг. Виразно ковтнув, прикрив повіки. Мирослав вирішив із азартом поспостерігати, наскільки вистачить витримки у Богдана. Сам він відчував виразне бажання – опинитися в обіймах мера до того, як все піде шкереберть. Рано чи пізно це обов’язково станеться – або Богдан дізнається, або Білецький їх зловить, без перспектив…

Залишалося встигнути насолодитися тим, що вони можуть відчути.

– Ти розумієш, наскільки це погана ідея? – тихо поцікавився Богдан.

Він з уважністю вченого спостерігав, як Мирослав гладив себе.

– Дуже погана ідея, – Богдан накрив його руку долонею.

О так, чорт забирай. Мирослав усе розумів. І нічого не хотів сильніше, ніж бути поганим хлопчиком цієї ночі. Для Богдана. Лише для нього одного. Не змовляючись, вони відірвалися один від одного, Богдан перемкнув коробку передач і викрутив кермо, щоб повернутися на дорогу. Мирослав глянув у вікно, щоб хоч трохи охолодити свій пил, поки вони знаходились в автомобілі.

– Поїдемо до мене?

– Так, – одразу ж відповів Мирослав.