Читати книгу - "Грона гніву"

Проповідник неголосно засміявся.

— Знаєш,— сказав він,— а це добре, що я більше не проповідник. Ніхто не міг при мені такі казочки розповідати, а якби й розповідали, я б не міг сміятися. Та й лаятися не мав би права. А зараз лаюсь як хочу, коли хочу, а це добре — лаятися по-чорному, коли хочеться.

На сході спалахнуло сяйво, а на землі різко защебетали пташки.

— Гляньте! — сказав Джоуд.— Отам, прямо попереду. Це ж дядька Джона бак. Не бачу, чи там вітряк, але ось цистерна. Бачите цяточку? — Він прискорив ходу.— Цікаво, чи всі вдома?

Над пагорбом було видно цистерну. Джоуд, поспішаючи, здіймав куряву до пояса.

— Цікаво, чи є там мама?

Тепер вони побачили всю цистерну, і хатинку — схожу на маленький квадратний ящичок, нефарбований, облуплений, і повітку з обвислим дашком, яка притулилася до хатки. З бляшаної труби курився димок. Надворі було звалено сміття, купу меблів, лопаті та мотор вітряка, ліжка, стільці, столи.

— Боже праведний, та вони виїжджають! — сказав Джоуд.

Надворі стояла вантажівка з високими бортами, але якась дивна: перед як у легковика, але зі зрізаним верхом, і подоба кузова, як у вантажівки. Коли чоловіки наблизилися, то почули грюкіт, а коли сонячний обідок сліпучо спалахнув на обрії та впав на вантажівку, подорожні помітили чоловіка, чий блискучий молоток мірно змахував угору-вниз. На віконцях будинку сяйнуло сонце. Обшарпані стіни посвітлішали. Дві руді курки палахкотіли у світанковому промінні.

— Цить,— промовив Том.— Підкрадімося стиха.

І він рушив так швидко, що курява здійнялася йому по пояс. Том наблизився до межі бавовняного поля. Тепер вони були у дворі, де зблискувала збита тверда земля і лише подекуди пробивалися травинки. Джоуд уповільнив кроки, наче боявся йти далі. Проповідник, дивлячись на нього, так само вповільнив ходу. Том боязко вирушив назустріч вантажівці. Це був шестициліндровий легковий «гудзон», верх у нього розкраяли надвоє зубилом. У коробі стояв старий Том Джоуд і прибивав плашки по боках. Його сивобороде обличчя нахилилося над роботою, а за рота стирчали цвяхи. Старий наставив цвях і з грюкотом забив його молотком у дошку. З хати почулося, як на плиту впустили кришку, і долинув дитячий плач. Джоуд підповз до машини й притулився до неї. Його батько дивився і не бачив сина. Потім наставив ще один цвях і забив його в дошку. Зграя голубів випурхнула з цистерни, облетіла навкруги хати й знову поважно всілася на край, аби оглядати двір; голуби були сиві, білі й сизі з райдужними крильцями.

Джоуд узявся за нижню планку борта. Він дивився на старого посивілого чоловіка на вантажівці. Облизав язиком товсті губи і стиха промовив:

— Тату...

— Що вам? — пробурмотів старий Том, не виймаючи цвяхів з рота. На чоловікові були чорний замащений фетровий капелюх і блакитна сорочка, а поверх неї жилет без ґудзиків; джинси були підперезані шкіряним паском з великою квадратною латунною пряжкою, шкіра зношена, аж лисніла; черевики потріскалися, підошви розбухли й зносилися від чалапкання в по сльоті. Рукави сорочки туго обтягували руки, обмальовуючи могутні м’язи. Живіт був підтягнутий, стегна худі, а ноги короткі, витривалі та сильні. Обличчя, облямоване наїжаченою просивою щетиною, було стягнуте до вольового підборіддя, а саме випнуте підборіддя ще не встигло так посивіти й тому видавалося ще більш тяжким і рішучим. Вусате Томове обличчя було вилицювате, з напнутою шкірою — брунатною, як пінкова люлька,— а від куточків примружених очей розбігалися зморшки. Очі були темно-карі, як кавова гуща, і старий Том витягував шию, щоб ліпше щось роздивитися, бо в раніше гострих чорних очах з’явилася темна вода. Вуста, з яких стирчали довгі цвяхи, були тонкі й червоні.

Він заніс руку з молотком, щоб забити цвях, і поглянув через борт на Тома, поглянув — і не доніс руки. І тоді підборіддя випнулось, очі вп’ялися Томові в обличчя, а потім мозок старого поступово усвідомив побачене. Молоток повільно опустився, і старий лівою рукою вийняв цвяхи з рота. І подивовано мовив, наче собі не вірячи:

— Томмі,— і знову, наче доносячи собі цю річ,— Томмі вернувся.

Його рот знову розтулився, а в очах промайнув острах.

— Томмі,— поволі промовив старий,— ти не втік? Тобі не тре’ ховатися?

Він напружено чекав відповіді.

— Не,— відповів Том.— Достроково випустили. Дав підписку. Я вільний. Документи зі мною.

Він схопився за нижню планку борта й подивився вгору.

Старий Том повільно поклав молоток долу і сунув цвяхи в кишеню. Перекинув ногу через борт і перестрибнув на землю, але, опинившись поряд із сином, здавався збентеженим і приголомшеним.

— Томмі,— сказав він,— ми їдемо до Каліфорнії. Але ми збиралися тобі написати, переказати.— Не вірячи собі, він додав: — Але ти повернувся. І можеш їхати з нами. Можеш! — У хаті грюкнула кавникова накривка. Старий Том озирнувся через плече.

— От їх здивуємо,— сказав він, і очі в нього збуджено засяяли.— У твоєї мами було лихе передчуття, ніби ніколи тебе не побачить. І очі стали такі тихі, наче в хаті небіжчик. І до Каліфорнії не хоче їхати, боїться, що ніколи тебе не побачить.— У хаті знову грюкнула кришка на плиті.— От їх здивуємо,— повторив старий Том.— Гайда. Зайдемо, ніби ти завше тут був. Поглянемо, що мама скаже.

Нарешті він торкнувся синового плеча, але зробив це з острахом і миттю одсмикнув руку. Старий глипнув на Джима Кейсі.

— Пам’ятаєте проповідника, тату? — спитав Том.— Він прийшов разом зі мною.

— Теж у в’язниці був?

— Ні, ми зустрілися по дорозі. Його давно тут не було.

Батько і проповідник серйозно потиснули один одному руки.

— Радий вітати вас тут, сер.

Кейсі відповів:

— Радий завітати сюди. Це варто — побачити, як ваша плоть і кров повертається додому. Це варто побачити.

— Додому? — перепитав батько.

— До рідні,— швидко виправився Кейсі.— Ми зупинялися на колишньому обійсті тої ночі.

Підборіддя старого випнулось, і батько на мить опустив очі на дорогу. Потім озирнувся на Тома.

— Як нам робити? — схвильовано спитав він.— Ну,