Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Це б мене анітрохи не здивувало, якщо хочете знати. Я ніколи не довіряв цьому якобіту Балтимору; власне, вірив йому не більше, ніж Берлінґейму.

— «Якобіт», кажеш? Яким же невинним селюком ти став! Гадаєш, що твій король Вільям не змовився таємно із Яковом, як він змовився з Людовіком і Папою Римським? Хіба не добре відома річ те, що Історія набагато частіше твориться таємними рукостисканнями, ніж усіма парламентами у світі?

— Багато є чого, що могло б здивувати чесну людину, якби вона тільки про це взнала, — пробурмотів слуга, посовався і пильно подивився на небо, яке затягували хмари.

— Присяй-бо, із тебе більший мудрець, ніж із Сократа, приятелю! Ці твої висловлювання треба написати золотими літерами на антаблементах будівель громадських установ, щоб їх ніхто не забував! І що, окрім дитячої невинності, переконує силу-силенну людей, що церква не опирається на бурдей чи що Бог і Сатана не тримають рук в одній вазочці для печива?

— Е, паночку, це ви вже щось надто далеко зайшли! — стишеним голосом мовив Бертран. — Деякі речі знаєш так само добре, як і своє ім'я.

Ебенезер знову розсміявся якимось нервовим сміхом, неначе у нападі пропасниці.

— Тоді ти й справді віриш у те, що розмовляєш з Ебеном Куком? Як же так сталося, що ти досі так і не здогадався, що Джон Куд — це я?

— Ні, паночку, годі вже вам! — став благати слуга. — Вас спіткала і придавила лиха доля, і ви не відаєте, що кажете. Прошу вас, заспокойтеся!

Але поет лише лиховісно зиркнув.

— Ти можеш обдурити інших, вдаючи із себе тюхтія слугу, але не Джона Куда! Я знаю, що ти Ебенезер Кук, і цього разу тобі вже не втекти від смерті!

— Я скажу капітану, щоб він відвіз нас негайно назад до Сент-Мері, пане, — заскімлив Бертран, — і гукну гарного лікаря, щоб він пустив вам кров. Все одно вже пізно, щоб перепливати затоку, і їй-бо, гляньте он на ті баранці на хвилях! Сон і відпочинок, відпочинок і сон зроблять з вас до ранку нову людину, даю вам слово. Тільки подивіться, що там робиться за кормою: там вже вирує справжнісінький ураган! Я скажу капітану…

— Ні, чоловіче, вертайся назад; я більше не буду дражнитися. — Він заплющив очі й потер їх великим і вказівним пальцями. — Просто… та нехай уже, у мене в голові зринула одна сцена, про яку я забув і згадав оце лише зараз, і я подумав… — Він загнувся, вщипнув себе безжалісно за руку, щось прогарчав, відчувши біль, і зітхнув.

— Будь ласка пане, звідтіля наближається страшенний шторм! Ця клята цяцька піде на дно, що каменюка!

— Ти справді думаєш, що ми можемо потонути, тут і зараз? Та річ, про яку я згадував, що прийшла мені до голови, — це було на Паддінґ-Лейн у березні… гай-гай, здається, це було років п'ять тому! Мені запропонували укласти щось на кшталт парі з Беном Олівером, то була безецна справа, і я втік до себе додому, відчуваючи сором і образу…

— Їй-бо, ви тільки подивіться, як нею гойдає, пане, а ми далеко від берега!

Поет наче й не чув, із яким жахом промовляє його слуга.

— Коли я знову опинивсь один у своїй кімнаті, то відчув суцільний нестерпний стид; мені страх як кортіло повернутися назад, щоб повестися як справжній мужчина з Джоан Тоуст у тій винарні, але мені забракло мужності для цього, й отак посеред цих роздумів я і заснув за своїм письмовим столом.

Човен нахилився так, що Бертран впав на коліна; обличчя його пополотніло.

— Усе це дуже добре, пане, достоту, дуже добре; але я мушу крикнути капітану, щоб він вертав назад! Ми зможемо знайти й забрати міс Анну іншим разом, коли розпогодиться!

Ебенезер вирік, що вони заберуть її зараз, і провадив далі.

— Те, про що я тільки-но згадав, — мовив він, — це те, як Джоан Тоуст, постукавши у двері, розбудила мене, і який я був здивований, побачивши її, і спросоння нізащо на світі не сказав би, чи то був сон, чи ні. І я пам'ятаю, як міркував собі, що це, безперечно, якийсь немилосердний сон, адже нічого такого дивовижного у справжньому житті ніколи не трапляється. Усі мої радощі й болещі почалися разом із цим стуком у двері, і вони настільки фантастичні, що я із подивом питаю себе, чи я й досі ще не на Паддінґ-Лейн, сповитий сном, а вся ця жахлива історія мені лише сниться.

— Якби ж то дав Бог, щоб так воно і було, пане! — вигукнув слуга. — Йсусе! Чуєте, як завиває вітер, і бачите, як небо потемніло!

— Мені, бувало, снилися сни, які здавалися справжнішими, ніж це, — мовив Ебенезер, — і Анні також, багато разів. У нас була одна штука, до якої ми вдавалися дітьми: коли на нас нападали нумідійські леви або ж ми падали з якоїсь скелі у Карпатах, ми зазвичай казали: «Це тільки сон, і зараз я прокинуся; це тільки сон, і зараз я прокинуся». І справді, ми прокидалися у своїх ліжечках в Сент-Джайлзі! Та хіба тільки це? Ми, бувало, питали себе, перемовляючись ввечері крізь прочинені двері, лежачи у своїх опочивальнях, чи не є часом усе життя і світ таким сном; багато, багато разів ми були ладні спробувати цю нашу чарівну примовку, але думали, а що як ми прокинемось у світі, де нема ні людей, ні Землі, ні Сонця, а тільки безтілесні духи в пустоті. — Він зітхнув. — Але ми так ніколи і не спробували…

— Спробуйте зараз, пане, — став благати Бертран. — Поки ми ще не втопилися, бо тоді вже буде запізно для заклинань! О Боже, пане, спробуйте зараз!

Поет розсміявся, але його гарячковий шал уже минув.

— У всякому разі тобі це нічим не допоможе, Бертране. Причина, чому ми так ніколи й не спробували, полягала в тому, що ми знали —