Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Але Бертран заходився несамовито щипати себе, примовляючи:

— Це тільки сон, і зараз я прокинусь! Це тільки сон, і зараз я прокинусь!

Його стурбованість безпекою човна була цілком виправдана. Раптовий сильний вітер, що дув з південного заходу, громадив у відкритих водах Чесапіку хвилі такі велетенські, які поету доводилося бачити хіба що в шторм коло берегів Корву поміж Азорських островів, але замість «Посейдона» тоннажністю двісті тонн і команди з понад двох десятків людей його життя тепер залежало від шлюпа завдовжки менш як сорок футів, що мав тільки гафель і яким керували лише один білий чоловік і пара кремезних муринів. Уже стало сутеніти, хоча не було ще і п'ятої години; перспектива пропливти п'ятдесят миль у такому морі в цілковитій темряві здавалася справжнім самогубством, і нарешті, попри бажання невідкладно відшукати Анну, він спитав капітана — сивого джентльмена на ім'я Керн, — чи не краще було б їм повернутися назад до Сент-Мері.

— Власне, саме це я і намагаюся зробити ці останні пів години, — роздратовано відказав капітан і пояснив, що навіть прибравши клівер і топсель і взявши третій риф на гроті, він не зможе запливти круто до вітру назад у Потомак, який був із навітряного боку; часті пориви вітру були такими сильними, що навіть мінімального клаптика вітрила, потрібного для того, щоб іти проти вітру, могло б виявитися цілком досить для того, щоб надломити щоглу або ж перевернути шлюп. Єдиним можливим виходом було б кинути котву, але навіть це, за словами капітана, було б тимчасовим рішенням: якщо дно виявиться добрим і котва триматиметься, то від першого-ліпшого потужного пориву вітру косяк порветься; а так його тягтиме з великою швидкістю у підвітряний бік і вони дуже скоро опиняться на глибині, де довжини косяка вже буде мало.

— Отам-он — мис Лукаут, — сказав він, показуючи на якийсь невиразний клаптик суходолу, що віддалявся і звідкіля дув вітер. — Це остання земля, яку ви сьогодні побачите, якщо не остання взагалі.

Ебенезер відчув, як всередині у нього все похололо.

— О Боже! Невже ви думаєте, що з нами все кінчено?

Капітан Керн скинув головою до неба.

— Ми ляжемо в дрейф і кинемо котву, а далі — все в руках Божих.

Отак висловивши те, що було в нього на серці, він зі своїми муринами прикріпив невеличкий трисель до грот-щогли, щоб скерувати ніс проти вітру, та замінив залізну кішку, від якої не було ніякої користі, на парусинову плавучу котву, яка, оскільки приплив чимдалі відноситиме їх у море, затримуватиме дрейф судна у напрямку північного сходу. Більше нічого не можна було зробити: коли цю роботу скінчили, капітан принайтував румпель і разом зі своїми пасажирами укрився в каюті, у якій, на нещастя для залоги, було місце лише для трьох людей. Мис Лукаут невдовзі зник з поля зору, і, наче його зникнення було якимось сигналом, одразу ж по тому настала темрява, а вітер і дощ, здавалося, лише подужчали. Із кожною чорною хвилею шлюп підносило високо вгору і шпурляло з силою вниз межи хвилями; плавуча котва, яка не давала шлюпові вийти з вітру, примушувала його доволі глибоко занурюватися носом, і кораблик зачерпував чимало води, яку мурини повинні були відкачувати за допомогою примітивної дерев'яної помпи.

— От бідолахи! — мовив Ебенезер спочутливо. — Чи не повинні ми заступити їх біля помпи і дати їм трохи відпочити в каюті?

— У тому немає жодної потреби, — відказав капітан. — Години за три все так чи інакше скінчиться, а тим часом це не дасть їм замерзнути.

Розпитуючи, що ж той мав на мислі, поет дізнався, що коли шторм не видихнеться, не поміняє свій напрямок і не потопить їх, то тоді, дрейфуючи в цьому напрямку з теперішньою швидкістю, вони десь години за три перетнуть Затоку і їх винесе кормою на східний берег.

— Тоді що тут казати, у нас, зрештою, є надія, хіба ні? — Навіть Бертран, що без упину цокотів зубами від холоду і страху, виказав певну радість, почувши цю заяву.

— Принаймні у вас є надія потонути біля берега, — сказав капітан. — Потужна прибережна хвиля у млі ока заллє човен, а може, ще й розіб'є.

Слуга знову застогнав, а Ебенезер відчув, як у нього стали пощипувати щоки і чоло. І хоча перспектива утоплення наганяла на нього жаху не менше, ніж тоді, коли він ішов по дошці в піратів неподалік від мису Седар, на відстані якогось десятка миль на північний захід від місця, де вони були зараз, проте сама можливість смерті, як він з трепетом помітив, більше не здавалася йому такою страшною. Навпаки: хоч він і не обрав би смерть, особливо тепер, коли було невідомо, що сталося з Анною, але думка про те, що йому не довелось би мати справу з втраченим маєтком, гнівом батька і, наприклад, різноманітними відкриттями та перевтіленнями Генрі Берлінґейма, була приємною. Прекрасна Смерть! Навіть у ті найнімотніші нічні години роздумів своєї юності, коли пойнятий тугою чи захопленням він переставав дихати і, зупиняючи плин своїх думок, чув, як стугонить кров у вухах, поки він марно, до запаморочення, намагався зупинити биття свого серця, — навіть тоді духмяна прохолода Забуття не видавалася йому приємнішою.

Окрім хіба що кректання в ті миті, коли надзвичайно потужні хвилі вдаряли у борт або ж човен надто вже кренився, ніхто в ці хвилини не виказав особливого бажання звернутися до свого сусіда вголос. Шторм був несамовитий; хоча і траплялися періоди затишшя, однак не було жодних ознак того, що він збирається вщухати, і будь-якої хвилини він міг без попередження залляти їх або ж перевернути і скинути в море, таке холодне і бурхливе, що навіть найздібніший плавець не вижив би у ньому й двадцяти хвилин. Але завдяки плавучій котві, невтомним муринам, що працювали біля помпи, та явним мореплавним якостям і міцності корпусу човна, не кажучи вже про сліпе Провидіння, судно, дрейфуючи, залишалося на