Читати книгу - "Вибрані твори"

Коли Дмитро, пославши мінерів на шлях, увійшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радісними і урочистими поглядами стріли Тур, Созінов і Гоглідзе. Вони стояли біля столу, опоясані важкими пістолями, командирськими сумками, на високих грудях Созінова висів масивний бінокль. З-під гімнастьорок біліли смужки свіжопідшитих комірців, на важких чоботях коливалися пучки світла.

«Коли й вспіли причепуритися? Щойно патрулі виставляли, обоз із харчами спроваджували в ліс».

— Приготувалися новий рік стрічати?

— Приготувалися, Дмитре Тимофійовичу. Свято яке! — заграли веселі очі Созінова, і на підборідді заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.

— Дмитре Тимофійовичу, — виступив наперед Тур, — сьогоднішня перемога, хоч і невелика вона, а дуже дорога для нас усіх. Це перша ластівка наших перемог над ворогом…

— Да, перша ластівка, — примружившись, не помітив, що перебив урочисту мову Тура. — А вона найдорожча. Ці танки, Туре, що їх підірвали сьогодні, дорожчі, ніж десять майбутніх. Велике діло перемогти в першому бою. Тут партизан переступає межу від звичайного воїна до героя. От узяти Свириденка — нічого не міг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несміливий хлопець. Гвинтівку не в боротьбі дістав, а з могили солдатської викопав… Нарочито поставив його біля себе. Стежу зрідка за ним — чи не пішла душа хлопця в чоботи. Вдарили постріли. Свириденко піджак із себе, шапку з себе і прямо — в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тікати, навіть чоботи скинув — швидко доганяв ворога. Зустрічаю ввечері — іде мій воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, і аж похитується від радості.

— Свириденко, де чоботи?

— Нема, товаришу командире. Шукав, шукав — і не знайшов. А фрицівських на свої ноги не хочу надівати.

— І це «на свої ноги» так було сказано, що мені зразу стало ясно: такі ноги до Берліна і не охнуть… Велике діло перший бій. Дякую вам, товариші.

Тур значуще переглянувся із Созіновим, підійшов ближче до Горицвіта.

— І в цей день хай здійсниться мрія нашого командира… Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стільки думалося, зараз незабутнім хвилюванням переповнило його.

— Спасибі. Спасибі, хлопці! — навіть розгубився і командирів назвав хлопцями. — Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рік…

— Ось, Дмитре Тимофійовичу, наші рекомендації. Будьте достойним сином комуністичної партії.

І не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзів. Радісна, хороша хвиля проривається всім його тілом. Він міцно перехоплює невеликого підібраного комісара, нахиляється над ним. І в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловороті картин охоплює все життя і всю свою землю, починаючи з сьогоднішнього поля бою і до стін Москви, яку він бачив тільки в кінокартинах, але відчуває її всім серцем.

Частина друга

І

Пізньої осені по першому сніжку повертались партизани у рідні ліси. І хоча втома валила з ніг воїнів, проте кожен проясненим зором оглядав переліски і ліси, поля і галявини, пригадуючи все, усе своє життя.

Із самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лісів у поле та так і залишився на пагорбі, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Він проворно побіг дорогою, що темніла свіжими слідами.

— Товариші партизани! Внизу наш Буг! Іще не замерз!..

Ці, здавалося б, прості слова щасливою усмішкою одзиваються на суворих обличчях воїнів, і всі швидше спускаються до широкої тужавої ріки; вона свинцевим плесом впевнено врізається в ріденьке полиняле небо.

Горицвіт зупиняється перед обважнілою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до ніг, підмиваючи тонкі окрайці хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проїжджає обоз; дзвінко цокнулися рогами воли; позаду заіржав кінь, і хтось простудженим голосом захоплено промовив:

— Навіть худоба пізнає свій край. Диви, як мій Воронець повеселішав. Розумний кінь.

Дмитро іде понад рікою, співучою, сповненою сумовитим шерехом і шепотом; з-під його ніг димлять завитки промерзлого піску. Ніби ткач основу, нитку за ниткою поволі перебирає в думках командир своє партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжі і розлогому безмір'ї Забужжя. А в цю основу іще впліталися тихо і тривожно думки про родину; перед очима ставали рідні обриси і зникали, як доплив за поворотом…

Давно в минуле канули і сумніви і муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить уміння командувати загоном… Ось у цих краях він вперше, розгромивши фашистів, вповні почув свою силу. А як боявся тоді: а що коли програє бій? Правда, через деякий час під тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний відступ чи втеча. Підпільний обком і райком разом з командуванням загону розробили план рейду в західні області України. Так загін «За Батьківщину» став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподіваними наскоками і диверсіями.

В жорстоких боях ширшали помисли, дії і здібності командира. Нелегко було повертати, змінювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав і змінював, із здивованням помічаючи, що глибше починає розуміти людей. Ненависть до ворога, криваві січі, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткішим, люблячим і ширшим. Перші досягнення породили сміливіші плани. Бо розумів, що сила успіху не тільки в тому, що він окриляє, утішає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономірно і міцно, мости в прийдешнє. І коли ці живі мости між двома берегами — минулим і майбутнім, сьогодні і завтра — сходяться так щільно, як улітку зоря із зорею, тим ширше і розум, і серце, і руки відчують, збагнуть і знайдуть своє місце в неповторному сплетінні подій. Навіть бистра вода закисає у тихих берегах. І це було зрозуміло командуванню загону «За Батьківщину», що жив єдиною сім'єю, нападав то обережно, але рішуче, то дерзко, навально, в самих несподіваних місцях. Від простішої операції переходили до складнішої; від голосування — до виконання наказу; від випадкових ударів — до планових…

Як із старими побратимами, привітався Дмитро з дубами-близнюками на Городищі; уклонився прахові Стражнікова і ще кількох партизанів, що знайшли вічний супокій біля притихлого лісового озерця.

І вже різноманітні турботи полонили загін. Тісний час прискорено закружляв новими ділами. Зразу ж на партійних зборах обміркували найважливіші питання бойової та агітаційної роботи, затвердили відозву до населення…

І вже тінями розсівалися в лісах розвідники, молодцювате виїжджали на закосичених конях підривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнілі, перепоясані стрічками, кулеметники, пріючи, вибирали найвигідніші місця для засідок, а переодягнуті в буденний селянський одяг зв'язківці та підпільні агітатори попрямували до міста, до сіл налагоджувати зв'язок з народом, із більшовицьким підпіллям.

В таборі