Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Чи чує які звуки округ себе?

Ні.

В її голові мішається і Мавра, і Гриць, і цвіт папороті, і вінок з Івана Купала, і те лихо, що в Грицю заховалося, і котре вона має убити… остаточно вона не знає нічого і шарпає все далі несвідомо довге шовкове волосся своє.

Нараз… здіймає голову і підсуває високо чорні брови… що се? Чи вона сього досі не чула? В Мавриній хаті мужеський голос. Вона напружує слух… і слухає. Слухаючи, мов відзискує свідомість, і з тим чим раз, то блідне.

Всередині в Мавриній хаті чує той самий голос, що передавав їй звістку, що Гриць Настку бере, двох відразу любив. Він саме оповідає, щоби їм обом, Маврі і йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповісти йому, чий він син, бо він циганів не любить – і, може, і господарів проти себе зворохобить, як довідаються, що він… бідної циганки син і цигана внук. Ліпше, радить той голос, переждати аж по його весіллі з Насткою. Від сьогодні за тиждень в неділю їх весілля. Вони пождуть і аж по весіллі підуть до нього і розкажуть все. Та тут вже Тетяна стратила знов рівновагу душі. Зачувши наново про весілля Гриця з Насткою, вона не своїм голосом скричала – і блискавкою з свого місця зірвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозі, а за нею і старий Андронаті, вона вже знов в ліс погнала…

Знов той страшенний старець, що мов з пекла виринув, той самий і те саме повторив! Знов про Гриця і Настку. О, о, о! Знов, і знов, і знов!.. І знов діється з нею щось, чого вона не знає. Бігла, доки сил було, дряпалась на гору, мов за нею гнав хто, а далі зсувається безсильно до землі і бачить: вона під «Білим каменем». Так. Тут вона з ним сходилась, і тут він зараз буде.

– Грицю! Я тут! – закликала далекосяглим приманюючим голосом і – ждала. Не довго ждала так. В ній піднялась нова думка: «Прийде він?» А зараз по тім підсунулась інша: «Хто винен? Синьоока Настка? О ні. Настка не винна. Гриць винен? О ні; вона його любить, і він нічого не винен. Він ні. Се лихо винно. Лихо в нім сховалось, щоб його ніхто не найшов, що Гриця здержує до неї вийти, що її щастя убило. Се воно винно. Вона його уб’є. Вона його в Грицю найшла, і вона його в нім уб’є. Так, в нім. Не буде його відтак ніде. Ніде, ніде на всім світі. Тепер вона йде до Гриця і розкаже все. Нехай знає і він. Вона йде до Гриця…» І підносячись на руках з землі, свої широко отворені очі спиняє нараз на широколистім зіллі з-під «Білого каменя»…

– Гей, скільки його тут! Його тут повно. Гей, Мав-ро! – кличе задихана з дикою якоюсь втіхою. – Твого зілля повно! «Ага, Мавра! – заблисли їй спогади про стару циганку, і знов починає їй в мізку плутатися. – Що казала Мавра про зілля з-під «Білого каменя»? Хвильку надумується. Вона знає що. Воно про всяке лихо – учила Мавра. «В неділю рано – казала – зілля копати, в понеділок пополоскати, в вівторок варити, а в середу… в середу?» – киплять в її голові думки і тут ніби вмовкають…

Вона усіла наново на землю коло зілля, підсунувши високо чорні свої брови, і – нагадує. В середу? «В середу», – щось Мавра казала. Га, вона вже знає, – стрілило їй нараз блискавкою через ум. В середу, казала Мавра, зіллям лихо приспати, а в неділю весілля!!

Так. В неділю, казав старець, в неділю весілля. І з тим задивлюється знов на зілля. Його тут повно. Аж само в руки лізе, то треба рвати. Мавра буде рада, а вона уб’є ним лихо, що в Грицю сховалося. Але… борзо… борзо… щоб не утікло. І з судорожно дрижачими пальцями, в шаленім майже поспіху, неначе за нею стояв хто та наганяв до того, копає, рве зілля і ховає в подолок. Відтак, нарвавши його над міру, стає на рівні ноги, опускає голову низько назад, що довге її волосся майже дотикає землі, і кличе з усієї сили: «Я прийду!» А зараз по тім, наслідуючи голос жайворонка, кличе щасливо: «Люблю!..» – Врешті вмовкає, задивившись великими очима та підсуненими вгору бровами кудись далеко, і слухає: з другої сторони скали, мов аж тепер дійшло, обзивається почерез пропасть і тут же завмирає: «Люблю!!»

Настав вечір в середу перед весіллям.

Мавра стоїть коло своєї лави і перебирає при світі зілля, роздумуючи, котре б дати Тетяні, щоб її жаль за Грицем утихомирився. Вона була саме нині знов у Іванихи Дубихи, яка за сей короткий час з горя побіліла.

Та от вже і перебрала зілля. Вона дасть Тетяні зілля з-під «Білого каменя». Воно добре, чудотворне. Як дати його мало, воно в сон кидає – з примівкою: серцю, голові дає спокій; а дати забагато, воно іноді і смерть приводить.

Нараз в тих гадках вона зупиняється. Ні. Нині вона вже не годна Тетяні зілля дати. Вже пізно, і Тетяни вдома нема. Хіба, може, завтра. Вже третій день, як вона, нещасна, лісами блукає, ба навіть десь аж в сусіднім селі її бачили, де й ночувала. До того нині обіцявся і батько прийти до неї, а може, й зараз надійде, тож не піде з хати.

Так розгадувала Мавра перекладаючи і перебираючи різне своє зілля.

На всі гори, скільки тут здіймаються, немає щасливішої від Маври. Вона віднайшла свого батька, якого вважала мертвим, і знає, що Гриць з угорської границі, годованець Михайла Дончука, се її, вкрадений від неї, її син. Довідавшись про те все, її бралося зразу божевілля з радості. Вона бідна, змарнована циганка, сама на цілу гору, на цілий ліс, вона мати прекрасного хлопця, а її батько, Андронаті, живий. Був ось тут. Він довідався припадком від Гриця і Настки, що на Чабаниці живе циганка-ворожка сама одна і зараз же відшукав її.

Господи Боже! Плакала вона з