Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Ce pauvre monsieur[115], — презирливо кинув позад себе Юліан. — Salaud[116].

— Та gueule![117] — гаркнув агент. Постоявши у ваганні, сплюнув і пробурмотів: — Zut alors[118].

— Allez vous-en[119], — просичав Юліан з якоюсь неосудною відчайдушністю.

Агент вражено витріщився на цю дивну пару, мимовільним рухом сягнув по цигарку, ще раз сплюнув, та не посмів іти слідом.

— Я переконався, що їм треба давати одкоша, — сказав Юліан, коли агент подався геть.

— Ох, як ти мене перелякав, чоловіче добрий! — майже простогнала Марта. — А він, бач, знає французьку.

— Наволоч проклята.

— Ходімо, Юліане. Ходімо. Облиш це.

— Merde…[120]

— Та що таке з тобою, Цезарю! До того ж ти ніби скористався з висновків Ліхтенберга про французькі лайки.

Юліан промовчав, тоді сказав:

— Але ж цього сучого сина не посилали за нами! Крім того… мене дратує неминучість моїх подальших вчинків.

— Хіба тобі вперше діяти за планом?

— Тепер це дратує.

— Візьми себе в руки, бо то погана прикмета.

— Я знаю, Мартусю. Мене ніколи не стомлювала заздалегідь складена програма. Мабуть, ти до речі згадала Ліхтенберга. Він писав: "Я вважаю, що джерело більшості людських бід полягає в пасивності і м’якотілості". А від продовження цієї думки мені не раз ставало моторошно. "Нація, найбільш здатна до напруги сил, завжди була і найбільш вільною, і найбільш щасливою". Цікаво, що Ліхтенберг схильний був розглядати як взірець розбещено-вируючу Францію, а про своїх співвітчизників говорив: "Скажіть, чи є на світі така країна, крім Німеччини, де навчаються дерти носа раніше, ніж його прочищати?"

Марта в душі посміхнулася. Усі Юліанові клопоти, весь смисл його турбот можна зрозуміти із двох-трьох реплік. Але для людини, яка не поділяє його занепокоєнь, він лишається незбагненним і навіть смішним. І Марті він довгий час здавався смішним…

"Я була дівчиськом, — подумала вона. — Де я могла сприйняти життя як величезний клубок цілком конкретних протиріч! Од нього на мене віяло таємничістю. Юліанові категоричні висновки я вважала святенництвом. А помимо цього… Хіба можна найменшу дрібницю пов’язувати з великою політикою і перетворюватися зі звичайної людини (у цій звичайності скільки романтичного і привабливого!) на політичний сухарик, якусь штучну, начинену сентенціями істоту?! Тим часом, якщо мавпування має довести світ до трагедії, — чорний злочин ховатися в панцирі патріархального простачка. Свид добре сказав: "Пересічна людина покликана до історичних справ". Це законне становище людини в нинішньому житті. Якщо пересічна людина не посяде його з ніяковості, незвичності чи пасивності, світ докотиться до поганого".

Тепер Марті досить було Юліанового півслова, щоб відчути його настрій, уловити тему розмислів. Мовби зайвий раз пересвідчуючись у цьому, вона без будь-якого переходу сказала:

— Я десь читала, Юліане, що людина, яка пробувала накласти на себе руки, вдруге цього не зробить. А чому покоління, що трагічно втратило батьків, повторює ті ж самі помилки?

— До нещастя доріг багато, а від нещастя і стежки нема. Нові покоління прагнуть звільнитися як від спогадів про нещастя, так і від усвідомлення тої рокованої обставини, що з нього нема виходу.

— А дороги, які до нього ведуть, залишаються?

– І чимдалі їх стає все більше.

— Значить, історія не вчить.

— На жаль, не в тих масштабах. Життя ускладнюється, моральні вартості знецінюються, тут, аби не впасти духом, не розчаруватися, потрібна залізна воля.

– І віра в людину.

— Це само собою розуміється. Скільки, наприклад, мовлено і писано про те, що українці — недержавний від природи народ. А він же створив її — радянську державу. Якби зібрати все те скигління і самобичування і запустити в пропагандистську машину, скажімо, в Німеччині чи Франції, то, я гадаю, через певний час можна розхитати і ці цілком сформовані і дозрілі нації… Озирнися — не вернувся той тип?

— Ні.

— Ганьба.

— Це ознака їх недолугості.

— Але ми од цього не піднімаємося на силі.

— Та й падати далі нікуди. Юліан осміхнувся.

— Чудова філософія. Не той герой, що поборов, а той, що викрутився.

Юліан вирішив, що їхати до Заліщиків, одразу в прикордонну зону, небезпечно, і купив квитки до Іване-Пустого. Тернопільський поїзд стояв у Ходорові майже годину, та посадку оголошували тільки за п’ятнадцять хвилин до відходу. Марта вблагала провідника, щоб впустив їх з Юліаном до вагона.

— Треба написати до Миросі, — сказала вона в купе. — Я зачула — залізничники чекають кур’єрського на Львів. Лист ще сьогодні трапить до Миросиних рук.

— А відповідь? — запитав Юліан.

— Мирося — поетеса, але дуже пунктуальна дівчина. Відповідь ми одержимо найдалі через три дні.

— Цікаво, якими засобами конспірації ти скористаєшся тепер.

— Ти хочеш мені нагадати, щоб я була обережною? Будь ласка. Лист до Мирослави я пишу від імені шанувальниці "Народу і долі" Ганни Скорик і адресую до редакції. У марницях ви пильні, пане професійний… А значного недобачаєте.

— Чого саме?

— Я тобі не подарую сутички з агентом.

— Пиши, пиши, — посміхнувся Юліан. Та через мить спитав: — А як ти збираєшся вручити мої статті?

— Це вже моє діло. По-перше, я особисто їх не вручатиму. По-друге, вони ні в якому разі не запатарайкаються.

— Аз приводу організації рідної школи ми ще побалакаємо?

Марта поклала на столик олівець.

— Юліане! Чи не зарано ці останні напучення?

— Даруй, я не знаю, чим себе зайняти.

Марта подала йому забуту кимось "Myśl robotniczu".

— Хто така Ганна Скорик, Мартусю?

— Безробітна вчителька з Козаччини. Ми познайомилися в поїзді.

— Я ж то подумав: невже сітка її людей сягнула так далеко?

— Читай газету, не шкилюй.

— Ти вже закінчуєш?

— Так. Ось і кур’єрський.

Марта надписала адресу і вийшла з купе. Коли вона вернулась, Юліан перекладав речі у валізі.

— Облиш, Цезарю.

— Тоді говори що-небудь.

— Тута, Юліане?

— Стискається серце.

— А мені знову стає порожньо, Юліаночку, — Марта притулилася щокою до його грудей.

До Іване-Пустого поїзд прибув перед світанком. Локомотив одвели до водокачки, стихло. Юліан з Мартою оглянулися на два опустілі вагони біля роз’їзду. Чогось Марті згадалася стара, сповнена болю і сліз пісенька.

Наїхали малярі

Із чужої сторони,

Змалювали неньку

На білій стіні.

Марта про себе, не пускаючи Юліанову руку, повторила мотив раз, другий і тихесенько проспівала: "Наїхали малярі…"

— Не малювали вони її, — сказав Юліан. — Не малювали, моя сердешна гілко. Вони її вигнали, викурили і сіли за її стіл, за її хліб. Чула, як лисиці виселяють борсуків? Підкидають охайним борсукам червиву дохлятину, сміття і власні нечистоти. Борсуки щоденно очищають нору і підступи, та зрештою