Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Весна 1968-го (IV). Він спостерігає за революцією в мініатюрі, вирішив для себе Фергюсон, революцією в ляльковому будиночку. Мета СДС – викликати Колумбію на вирішальний поєдинок, в котрому розкриється, що адміністрація – саме те, що про неї стверджувала група (безкомпромісна, відірвана від реальності, дрібний фрагмент загальної американської картини расизму та імперіалізму), і щойно СДС доведуть це всім іншим студентам у студмістечку, ті, що посередині, перейдуть на їхній бік. У цьому й був сенс: викорінити середину, створити таку ситуацію, що розведе всіх по цілковито різним таборам – тих, хто «за», і тих, хто «проти», а між ними не залишиться місця на базікання чи помірність. Радикалізувати, ось яке поняття використали СДС, і, щоб досягнути своєї мети, їм доводилося поводитися з тією ж упертістю, що й адміністрації, і не поступатися ані п’яддю. Отже, непоступливість демонструвалася з обох сторін, та, оскільки студенти в Колумбії не мали реальної влади, непоступливість СДС видавалася могутністю, а от безкомпромісність адміністрації, у чиїх руках зосереджувалася вся влада, видавалася слабкістю. СДС провокували Кірка на застосування сили, щоб очистити будівлі, чого всі інші саме й хотіли уникнути, та видовище сотень полісменів, які штурмують студмістечко, і було тим єдиним, що неминуче спричинило б жах та огиду у всіх, хто ще залишався посередині, і привабило б їх на бік студентів, і тупа адміністрація (котра виявилася ще тупішою, ніж гадав Фергюсон, – такою ж тупою, як російський цар, такою ж тупою, як французький король) потрапила просто в пастку.

Адміністрація провадила свою жорстку політику, оскільки Кірк розглядав Колумбію як модель для інших університетів у країні, і, якби він поступився обурливим вимогам студентів, що відбулося би в інших місцях? То була теорія доміно в мініатюрі, той самий принцип, що привів півмільйона американських солдатів до В’єтнаму, проте, як виявив Фергюсон у свої перші дні проживання в Нью-Йорку, доміно – така гра, в яку пуерторіканці грають на ящиках з-під молока та складних столиках на тротуарах Іспанського Гарлему, і вона не має нічого спільного з політикою чи з управлінням університетами.

СДС, навпаки, імпровізували в ході подій. Кожен день був повнісінький несподіваними поворотами, кожна година сприймалася довгою, як день, і щоб робити те, що потрібне, вимагалася цілковита зосередженість, так само, як і відкритість духу, котру можна було відшукати лише в найкращих джазових музик. Як голова СДС Марк Рудд і став таким виконавцем джазу, і чим довше затягувалася окупація будівель, тим більше враження справляло на Фергюсона те, як вміло Рудд пристосовувався до щоразу нових обставин, наскільки швидко міг думати просто на ходу, наскільки готовий був розглядати альтернативні підходи до кожної кризової ситуації по мірі їх виникнення. Кірк був незламним, а Рудд – невгамовним і часто грайливим, Кірк керував військовим духовим оркестром і диригував творами Джона Філіпа Суси, а Рудд на сцені виконував біпоп з Чарлі Паркером, і Фергюсон сумнівався, що хто-небудь іще із СДС краще би впорався з посадою рупора групи. До ночі двадцять третього квітня Фергюсон уже простив Марка за похибку з Любим Грейсоном-єбілою, що, до речі, зовсім не образило людей так, як він гадав, – студентів, тобто тих, хто був за СДС і проти адмінстрації, – а це, своєю чергою, підвело Фергюсона до питання до самого себе: що йому взагалі відомо про подібні речі, адже не лише ці слова не образили людей, а й стали одним із гасел руху. Не те, щоб Фергюсон був щасливим, коли почув, як студентські маси скандують фразу До стінки, єбіла!, проте йому було зрозуміло, що в Марка краще відчуття того, що відбувається, ніж у нього, та пояснювало, чому Марк керує революцією, а Фергюсон всього лише спостерігає за нею і пише про неї.

Рій людей у студмістечку будь-якого часу, навіть глухої ночі, цілодобовий рій увесь тиждень, відтак – проміжний рій наступного місяця, і коли б Фергюсон потім не замислився про той час, хаос, що почався двадцять третього квітня і тривав до дня вручення дипломів четвертого червня, ці рої завжди першими спадали йому на думку. Рої студентів і професури з нарукавними пов’язками різних кольорів, білі – у викладачів (котрі намагалися підтримувати порядок), червоні – у радикалів, зелені – у прибічників радикалів і шести вимог, а сині – у качків і правих, що назвалися Коаліцією більшості і проводили злі, галасливі демонстрації, що викривали інші демонстрації, і вони якось уночі напали на Феєрвезер-хол, щоб вигнати звідти тих, хто захопив його (після багатьох стусанів і копняків їхню атаку відбили), а в останній день сидячого страйку вони влаштували успішну блокаду Лоу, щоб до будівлі бібліотеки не пронесли їжу, що призвело до нових стусанів та ударів, а також до кількох розбитих голів. Як і можна було очікувати від університету розмірів Колумбії (17 500 студентів, включно з усіма аспірантськими та студентськими підрозділами), викладацький склад розколовся на численні фракції в діапазоні від повної підтримки адміністрації до повної підтримки студентів.

Висувалися різні пропозиції, утворювалися різні комітети: нового підходу до заходів дисциплінарного стягнення, наприклад, трьохстороння комісія, що виступала за об’єднаний розгляд суперечок рівною кількістю представників адміністрації, викладацького складу й студентства, та двостороння комісія, що виступала за раду лише з представників викладачів і студентів, а адмінстрація би в цьому не брала участі, – та найактивнішою комісією була та, що називалася Тимчасовою викладацькою групою, куди переважно входила професура, молодша віком: у подальші кілька днів вони проводили тривалі гарячкові наради, намацуючи мирне вирішення, котре б забезпечило студентам більшу частину того, чого вони вимагали, і вивело б їх із будівель без необхідності викликати поліцію. Усі їхні зусилля виявилися марними. Не те щоб вони не висловлювали ніяких мудрих думок, але всі ці думки тут-таки блокувалися адміністрацією, котра відмовлялася йти на компроміс чи поступатися якій-небудь вимозі стосовно дисципліни, і тим самим викладацький склад з’ясував для себе, що вони так само безсилі, як і студенти, що Колумбія – це диктатура, загалом – поблажлива до цих часів, та все ближче схиляється до абсолютизму, а реформуватися в що-небудь, що нагадувало б демократію, їй зовсім нецікаво. Студенти приходять і йдуть, врешті-решт, викладачі приходять і йдуть, а от адміністрація і рада опікунів – вічні.

Колумбія не завагалася б викликати лягавих, щоб повитягати білих студентів з будівель, якщо необхідно, а от чорні студенти в Гамільтоні являли собою тоншу й потенційно більш небезпечну проблему. Якби поліція почала