Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А якби я дав обіцянку, це, напевно, нікого не заспокоїло б?
Вона співчутливо всміхнулася мені.
— Те, що ти прийшов із Темпі, гарно тебе характеризує. А ще ти залишився, коли я намагалася тебе відлякати. Але обіцянка варвара важить у цьому небагато.
— Що тоді? — запитав я, підозрюючи, яка буде відповідь, і знаючи, що мені вона не сподобається.
Вашет глибоко вдихнула.
— Тобі могли б завадити навчати, відрізавши язика або виколовши очі, — відверто сказала вона. — Щоб ти не користувався кетаном, тебе могли би зробити кульгавим. Розітнути сухожилок у щиколотці або знівечити коліно тієї ноги, на яку ти більше спираєшся, — знизала плечима. — Але навіть із пошкодженою ногою можна бути добрим бійцем. Тож дієвіше було б відрізати тобі два найменших пальці на правій руці. Так…
Вашет продовжувала говорити своїм буденним тоном. Гадаю, вона хотіла, щоб він вселяв у мене впевненість, спокій. Але ефект вийшов протилежним. Мені тільки й думалося, що про те, як вона відтинає мені пальці — спокійно, наче ріже яблуко. По краях мого поля зору все яскраво спалахнуло, і від цього виразного образу в мене закрутило в животі. На мить мені здалося, що мене може знудити.
Запаморочення й нудота минулися. Отямившись, я збагнув, що Вашет уже припинила говорити й пильно дивиться на мене.
Я не встиг нічого сказати: вона зневажливо махнула рукою.
— Як я розумію, більше від тебе сьогодні нічого не добитися. Решту вечора присвяти собі. Приведи свої думки до ладу або відпрацюй кетан. Піди подивися на меч-дерево. Завтра продовжимо.
***
Якийсь час я тинявся без пуття, стараючись не думати про те, як мені відріжуть пальці. А тоді, подолавши один пагорб, буквально перечепився об оголену адемську парочку, що сховалася в гаю.
Коли я вилетів із-поміж дерев, ті двоє не кинулися до свого одягу, і я не намагався вибачитися своєю нікудишньою мовою та скаламученим розумом, а просто розвернувся й пішов, поки моє лице палало від сорому.
Я спробував попрацювати над кетаном, але не міг на ньому зосередитися. Пішов подивитися на меч-дерево, і на якийсь час вигляд дерева, що граційно ворушилося на вітрі, мене заспокоїв. А тоді мій розум полинув геть, і в мене перед очима знову з’явилася Вашет, що відтинала мені пальці.
Я почув три високі дзвони й пішов вечеряти. Стоячи в черзі наполовину одурілий від намагань не думати про те, як хтось калічить мені руки, я помітив, що адеми, які стояли поряд, витріщаються на мене. На обличчі дівчинки років десяти відображався відвертий подив, а чоловік у червоному одязі найманця глипав на мене так, ніби щойно побачив, як я витер зад шматочком хліба і з’їв його.
Лише тоді до мене дійшло, що я мугикаю. Не зовсім голосно, але досить голосно, щоб це почули люди поряд. Я точно робив це недовго, бо дійшов лише до кінця шостого рядка «Йди з міста, міднику».
Я спинився, а тоді опустив погляд, узяв їжу й витратив десять хвилин на намагання поїсти. З’їв кілька шматочків, але на цьому все. Врешті я махнув рукою й пішов до себе в кімнату.
Я лежав у ліжку й перебирав у голові можливі варіанти. Як далеко я міг би забігти? Чи зміг би загубитися поміж довколишніх сіл? Чи зміг би вкрасти коня? Чи бачив хоч одного коня, відколи був у Герті?
Я дістав лютню й трохи попрацював над акордами. Мої розумні пальці, всі п’ять, бігали вгору-вниз по довгому грифу лютні. Але правиці не терпілося пощипати струни, видобуваючи з них ноти. Це дратувало не менше, ніж намагання поцілувати когось лише однією губою, і невдовзі я здався.
Урешті я дістав свій шейд і закутався в нього. Він був теплий і втішний. Я якомога сильніше насунув на голову каптур і уявив темну ділянку Фею, в якій Фелуріян збирала його тіні.
Згадав Університет, Віла й Сіма. Арі, Деві, Фелу. В Університеті я ніколи не був популярним, а коло моїх друзів завжди видавалося не надто великим. Але насправді я просто забув, як воно — бути по-справжньому самотнім.
Тут я згадав свою родину. Згадав чандріян, Попела. Його плавну грацію. Меч, який він тримав у руках легко, наче зимову крижину. Подумав, що хотів би його вбити.
Згадав Денну й те, що сказало мені Ктей. Згадав її покровителя й те, що наговорив під час нашої сварки. Згадав, як вона послизнулася на дорозі, а я її впіймав, як торкнувся рукою легкого вигину в неї над стегном. Згадав обриси її вуст, звук її голосу, запах її волосся.
І врешті тихо ввійшов у двері сну.
Розділ сто п’ятнадцятий. Буря й камінь
Прокинувшись наступного ранку, я знав правду. Мій єдиний вихід із цієї ситуації — школа. Мені треба показати себе. Тобто потрібне все, чого може навчити Вашет, і якомога скоріше.
Тож наступного ранку я встав на світанні, коли світло ще було блідо-блакитним. І коли Вашет вийшла зі своєї маленької кам’яної хатинки, я вже чекав на неї. Не можна було сказати, ніби в мене палали очі або хвіст був трубою, бо мені перед цим постійно снилося щось тривожне, але я був готовий навчатися.
***
Тепер я усвідомлюю, що міг навіяти некоректне враження про Герт.
Ясна річ, він не був процвітаючою столицею. І його аж ніяк не можна було вважати великим містом. Де в чому він ледве дотягував до малого містечка.
Я кажу це не для того, щоб принизити. Більшу частину своєї юності я провів у мандрах із трупою, переїжджаючи з одного маленького містечка до іншого. Половина світу складається з крихітних громад, які зросли довкола звичайного базарчика на перехресті, гарного глиняного кар’єра чи повороту річки, де течія досить сильна, щоб обертати млинове колесо.
Іноді ці містечка заможні. Іноді в них родючий ґрунт і милосердна погода. Деякі гарно заробляють на торгівлі, що відбувається за їхнього посередництва. Багатство цих місць очевидне. Будинки там великі й у гарному стані. Люди — товариські й щедрі. Діти — пухкенькі й щасливі. Там продаються предмети розкоші: перець, кориця, шоколад. У місцевому шинку є кава, а також добрі вино й музика.
А ще бувають інакші містечка. Містечка, в яких ґрунт неродючий і стомлений. Містечка, в яких млин згорів або запаси глини було вичерпано багато років тому. У таких місцях будинки маленькі й кепсько полатані. Люди — худорляві й підозріливі, а багатство вимірюється практичними дрібницями. В’язанками хмизу. Наявністю другої свині. П’ятьма слоїками консервованої ожини.
На перший погляд видавалося, ніби Герт належить саме до таких містечок. Там були хіба що крихітні хатинки, битий камінь і поодинокі кози в загонах.
У більшості куточків Союзу, та й, якщо вже на те пішло, загалом по Чотирьох сторонах, родину, що мешкає в маленькій хатинці майже без меблів, уважали б за безталанну. Ледь не жебрацьку.
Та хоча більшість адемських осель, які я бачив, були відносно невеликі, вони відрізнялися від тих, які можна знайти в депресивному атурському містечку, збудованих із дерну й колод із багнюкою у шпаринах.
Адемські житлові будинки повністю складалися зі щільної кам’яної кладки — я досі не бачив, щоб камені в ній були так хитро припасовані один до одного. Жодної щілинки, яка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
