Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

За весь час, проведений у Герті, я жодного разу не бачив каміна. Не зрозумійте мене неправильно: мати камін однозначно краще, ніж замерзнути до смерті. Але примітивні каміни, які можна звести самотужки з уламків брукового каменю чи шлакової цегли, в більшості своїй пропускають холод, брудні й непродуктивні. Вони наповнюють хату сажею, а легені — димом.

Замість камінів у кожній адемській оселі стояла власна залізна грубка. З тих, які важать кількасот фунтів. Із тих, які виготовляють із товстого копрового заліза, завдяки чому їх можна розпалювати так, що вони сяятимуть від жару. З тих, які тримаються сотню років і коштують більше, ніж заробляє один фермер за цілий рік тяжкої праці над урожаєм. Деякі з цих грубок були маленькі, підхожі для обігріву й куховарства. Однак я бачив і чимало більших грубок, які також годилися для випікання. Один із таких скарбів ховався в низенькій кам’яній хатині з усього трьома кімнатами.

Килими на підлозі в адемів здебільшого були прості, але виготовлені з товстої м’якої вовни, добре пофарбованої. Долівка під цими килимами була з відшліфованого дерева, а не земляна. Жодних слабеньких лойових свічечок або лучин. Зате були свічки із бджолиного воску або лампи, в яких горіла чиста біла олія. А якось я впізнав у одному вікні на віддалі непохитне червоне світло симпатичної лампи.

Саме після останнього я збагнув істину. Це не розрізнена купка відчайдушних людей, які сяк-так животіють на голому гірському схилі. Вони не живуть на межі голоду, харчуючись капустяним супом і боячись зими. Ця громада спокійно, тихо процвітає.

Ба більше. Попри відсутність блискучих бенкетних зал і розкішних суконь, попри відсутність слуг і статуй, кожна з цих осель була подібна до крихітного особняка. Кожна з них жила в тихому, практичному багатстві.

***

— А що ти думав? — сказала Вашет, сміючись із мене. — Що кілька з нас здобуває собі червоні шати й тікає жити серед божевільних розкошів, поки наші рідні п’ють воду, в якій купаються, і мруть від цинги?

— Насправді я взагалі про це не думав, — відповів я, роззираючись довкола. Вашет починала показувати мені, як користуватися мечем. Ми витратили на це вже дві години, а вона хіба що пояснила різні способи тримати зброю. Наче то було немовля, а не шматок сталі.

Тепер, знаючи, чого шукати, я бачив десятки адемських будинків, хитро введених у ландшафт. Важкі дерев’яні двері втуляли у кручі. Інші ж помешкання скидалися на звичайнісінькі купи каменю. У деяких на дахах росла трава, і впізнати їх можна було лише за димарями, що з них стирчали. На одному з таких дахів паслася жирна коза, гойдаючи вим’ям і витягуючи шию, щоб зірвати чергову порцію трави.

— Поглянь на край довкола себе, — промовила Вашет, поволі крутячись по колу, щоб оглянути довколишній пейзаж. — Земля недостатньо родюча для оранки, надто посічена для коней. Літо надто вологе для пшениці й надто суворе для фруктів. У деяких горах є залізо, вугілля чи золото. Але не в цих. Узимку снігу намітає вище за твою голову. Навесні бурі такі, що збивають із ніг.

Вона знову поглянула на мене.

— Це наш край, тому що він більше нікому не потрібен, — знизала плечима. — Чи радше він став нашим із цієї причини.

Вашет поправила меч на плечі, а тоді задумливо поглянула на мене.

— Сядь і послухай, — строго мовила вона. — І я розповім тобі історію про давно минулий час.

Я сів на траву, і Вашет умостилася на камені неподалік.

— Колись давно, — почала вона, — адеми зірвалися зі свого законного місця. Нас щось погнало, а що — ми не пам’ятаємо. Хтось чи то вкрав у нас землю, чи то сплюндрував її, чи то змусив нас тікати у страху. Ми були змушені нескінченно мандрувати. Весь наш народ бідував, наче жебраки. Ми знаходили місце, оселялися й давали відпочити своїм стадам. А відтак ті, хто жив поблизу, нас виганяли.

У ті часи адеми були несамовиті. Якби ми не були несамовиті, на сьогодні нас уже й не зосталося б. Але нас було мало, тож нас завжди гнали далі. Урешті ми знайшли це вбоге й вітряне місце, непотрібне світові. Пустили коріння у глибокий камінь і зробили його своїм.

Погляд Вашет блукав довколишньою місцевістю.

— Але цей край міг дати нам небагато: пасовисько для наших стад, камінь і нескінченний вітер. Ми не могли знайти спосіб продати вітер, тож продавали світові свою несамовитість. Отак ми жили й поволі гострили самі себе, стаючи такими, якими є сьогодні. Вже не просто несамовитими, а небезпечними й гордими. Ненастанними, як вітер, і міцними, як камінь.

Я зачекав якусь мить, щоб упевнитися в тому, що вона закінчила, а тоді сказав:

— Мої люди також блукальці. Такий наш шлях. Ми живемо ніде й повсюди.

Вона з усмішкою знизала плечима.

— Май на увазі, що це історія. До того ж давня. Сприймай її як хочеш.

— Люблю історії, — зауважив я.

— Історія наче горіх, — сказала Вашет. — Дурепа ковтає її повністю й душиться. Дурепа викидає її, думаючи, що вона мало чого варта, — жінка всміхнулася. — Зате мудриця знаходить спосіб розколоти шкаралупу та з’їсти ядро всередині.

Я зіп’явся на ноги й пішов туди, де сиділа Вашет. Поцілував їй руки, чоло, вуста і промовив:

— Вашет. Я радий, що Шегін віддала мене тобі.

— Дурний ти хлопчисько, — вона опустила погляд, але я побачив, як її лице злегка зашарілося, поки вона говорила. — Ході­мо. Нам треба йти. Не варто упускати можливість побачити, як Шегін б’ється.

***

Вашет відвела мене до ніяк не позначеної луки, на якій рясно росла трава, коротка через випас худоби. Поряд уже стояли й чекали кілька інших адемів. Дехто приніс із собою невеличкі табурети або прикотив колоди, які могли правити за лави. Вашет просто сіла на землю. Я долучився до неї.

Поволі зібралась юрба. Всього душ із тридцять, але я ще ніколи не бачив так багато адемів одночасно поза їдальнею. Вони збиралися по двоє чи по троє й переходили від розмови до розмови. Рідко траплялося так, щоб на певний час збиралася компанія з п’яти осіб.

Хоча зовсім поряд зі мною відбувався десяток розмов, я чув хіба що бурмотіння. Мовці стояли так близько, що мало не торкалися одне одного, а вітер у траві здіймав більше шуму, ніж їхні голоси.

Однак я, не підводячись із місця, вловлював тональність кожної розмови. Два місяці тому це збіговисько видавалося б мені моторошно стриманим. Збіговиськом майже німих людей, метушливих і беземоційних. Однак тепер я чітко розпізнавав учительку та ученицю за тим, яка відстань їх розділяла, за шанобливістю, яку виражали руки молодшої з них. Купка з трьох чоловіків у червоних сорочках складалася з друзів, які невимушено штурхали один одного й жартували. Отам чоловік і жінка сварилися. Вона сердилася. Він намагався щось пояснити.

Раптом я замислився, як міг раніше