Читати книгу - "Лялька"

— Скажіть, будь ласка, був у баронеси з Старським роман?

— Отак зразу й роман! Вона з ним фліртувала, зрештою, він був її… предметом.

— Предметом? Не знав такого слова. Ну, якщо Старський був її предметом, то чому ж вона вийшла за барона?

— Бо він на колінах благав її про це, погрожував, що вкоротить собі віку.

— Пробачте, але… чи він благав її тільки про те, щоб вона зволила прийняти його ім’я та майно, чи й про те, щоб не мала собі інших «предметів»?

— А ви?.. А мужчини?.. Що ви виробляєте до шлюбу й після шлюбу? Отже, й жінка…

— Бачите, пані, нам змалечку тлумачать, що ми грубі тварини, і єдине, що може зробити нас людьми, це любов до жінки, якої шляхетність, невинність і вірність трохи втримує світ від остаточного оскотинення. Ну, ми й віримо в ту шляхетність, невинність і таке інше, обожуємо її, падаємо перед нею навколішки…

— І правильно, бо самі ви набагато гірші за жінок.

— Ми визнаємо це і всілякими способами твердимо, що цивілізацію створює мужчина, але тільки жінка може її облагородити… Але якщо жінки почнуть наслідувати нашу звірячість, то чим же вони будуть кращі за нас, а головне — за що ми їх повинні божествити?

— За любов.

— Правильно, це чудова річ! Але якщо Старський одержує любов тільки за свої палкі погляди та вусики, то яка ж рація комусь другому платити за неї своїм ім’ям, майном і свободою?

— Я вас все менше розумію, — промовила пані Вонсовська. — Ви визнаєте, що жінки рівні з чоловіками, чи ні?

— Загалом рівні, а в окремих аспектах — ні. Щодо розуму і працездатності, то пересічна жінка стоїть нижче за чоловіка; а моральністю та почуттями повинна бути настільки вища за нього, що це нібито врівноважує цю нерівність. Принаймні так нам весь час тлумачать, а ми в це віримо і, незважаючи на численні докази неповноцінності жінок, все-таки ставимо їх вище за себе… Але тому що баронеса знехтувала свої чесноти, а що вона вже давно їх знехтувала, це ми всі бачили, то нема нічого дивного, що вона втратила і привілеї. От чоловік і порвав з нею, як з нечесним спільником.

— Але ж барон — немічний дід!..

— То чого ж вона за нього пішла, навіщо навіть слухала його любовний лемент?

— Отже, ви не розумієте, що жінка інколи змушена буває продатись? — запитала пані Вонсовська, то бліднучи, то червоніючи.

— Розумію, пані, бо… й я сам колись продався був, тільки не задля багатства, а через злидні.

— І що ж?

— Але жінка моя наперед знала, що я не невинний, а я не обіцяв їй кохання. Я був дуже кепським чоловіком, але зате, як людина куплена, був дуже ретельним продавцем і найвірнішим її слугою. Ходив з нею по костьолах, по концертах і театрах, розважав її гостей і фактично потроїв її прибутки від магазину.

— І не мали коханок?

— Не мав, пані. Я так гірко переживав свою неволю, що не смів навіть дивитись на інших жінок. Отже, ви мусите визнати, що я маю право бути суворим суддею баронеси, яка, продаючись, знала, що у неї купують… не робочу силу.

— Який жах! — шепотіла Вонсовська, дивлячись в землю.

— Так, пані. Торгівля людьми — жахлива річ, а ще жахливіша — торгівля самим собою. Але найганебніше — ошукати в такому продажі спільника. І якщо шахрайство виявиться, то наслідки для викритого завжди будуть дуже прикрі.

Якийсь час обоє вони сиділи мовчки. Вокульський похмурнів, пані Вонсовська нервувала.

— Ні! — раптом вигукнула вона. — Я таки доб’юсь від вас рішучого слова!

— Про що?

— Про різні питання, на які ви дасте мені просту і ясну відповідь.

— Це буде екзамен?

— Щось подібне до нього.

— Я вас слухаю.

Здавалося, Вонсовська вагається. Проте вона перемогла себе і запитала:

— Отже, ви таки вважаєте, що барон мав право одіпхнути і знеславити жінку?

— Котра його обманила?.. Мав.

— Що ви називаєте обманом?

— Те, що вона приймала запевнення барона в коханні, хоч мала «предмет», як ви його називаєте, — Старського.

Пані Вонсовська прикусила губу.

— А скільки таких «предметів» було у барона?

— Напевне, стільки, скільки йому траплялось нагод та вистачило охоти, — відповів Вокульський. — Але барон не удавав з себе невинного, не називав себе зразком моральної чистоти й не претендував за це на пошану… Якби барон скорив чиєсь серце, запевняючи, що ніколи не мав коханок, а насправді мав їх, він також обманив би. Але це, здається, не турбувало його наречену.

Пані Вонсовська усміхнулась.

— Ви просто чудовий… Яка ж жінка запевнятиме вас, що у неї не було коханців?..

— Значить, вони були й у вас?

— Пане Вокульський!.. — спалахнула вдовичка, підхопившись з місця. Проте одразу заспокоїлась і холодно сказала: — Попрошу вас трохи обережніше вибирати аргументи.

— Навіщо? У нас же з вами рівні права, і я зовсім по ображусь, коли ви запитаєте мене, скільки у мене було коханок.

— Не цікавлюсь.

Вона знов почала ходити по кімнаті. Вокульський затремтів від гніву, але стримався.

— Так, признаюсь вам, — почала вона, — що у мене є деякі забобони. Але ж. я лише жінка, у мене навіть мозок легший, як твердять ваші антропологи; до того я залежна від стосунків з людьми, від поганих звичаїв та ще бог його знає, від чого… Але якби я була розумним мужчиною, як ви, та вірила в прогрес, як ви, то зуміла б звільнитися від цих наносних впливів хоч би для того, аби визнати, що жінка рівноправна з чоловіком.

— Тобто щодо «предметів»?

— Тобто, тобто… — перекривила вона його. — Я ж і говорю про ті «предмети».

— О!.. То нащо ж нам ждати сумнівних результатів прогресу? Вже й зараз з цього погляду є багато рівноправних жінок. Вони навіть створили досить впливову організацію, яка називається — кокотки. Але дивна річ: користуючись успіхом у мужчин, вони не можуть похвалитись прихильністю жінок…

— З вами не можна говорити, — зауважила Вонсовська.

— Зі мною не можна говорити про рівноправність жінок?

У пані Вонсовської загорілись очі і обличчя раптом почервоніло. Вона сіла в крісло, ударила рукою по столі й вигукнула:

— Гаразд!.. Я витримаю ваш цинізм і говоритиму навіть про кокоток. Знайте ж, що тільки нікчемні люди здатні порівнювати дам, які продаються за гроші, з