Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ох, і перелякався ж! — нане хвиля перекотилася над всіма партизанами.

— А ти думаєш! Що чоловік без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак у зимовому полі.

Просись, Миколо, в комісара, зараз же просись, — пошепки порадив Жолудь.

— Товаришу комісаре, не виключайте. За що ж? І куди мені дітись? Без загону я пропащий чоловік Знову закипіло все на серці, і шумовиння в голову вдарило.

Всі притихли, уважно слідкуючи за обличчям Тура. І той, розуміючи думки партизанів, одповів:

— Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо… А до поліції в твоєму селі дійде черга. Там кущова нарада має бути. Тоді й проявиш себе.

— Добре, товаришу комісаре. Постараюсь! — з готовністю відповів партизан і осміхнувся так, як полегшено всміхаються люди після великого переляку, коли минає небезпека.

— Оце вірно, — обізвалося кілька голосів.

— Ще б, — хотів, щоб наш комісар невірно на життя дивився. Ти ще не знаєш його, — гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику Димницькому, якого швидко всі в загоні любовно прозвали Янчиком-Подолянчиком.

У вільні години Пантелій Жолудь, стрічаючися з безвусим, тендітним зовні партизаном, завжди підморгував йому і джмелем гудів над вухом: «Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику».

— І попливемо! Гей, як попливемо! І по Віслі, і по Дунаю, і по інших широких ріках, — задиркувато і впевнено відповідав білолиций Янчик. — Пантелію, чого так гудеш?

— Моторку заводжу — і на Віслу, і на Дунай.

— Заведемо, брати-слов'яни!

ІІ

З нев'їжджених доріг поверталися засніжені і постарілі зв'язківці. І лише в партизанському лісі молодшали їхні обличчя, вирівнювалися плечі, а хода ставала пружною, легкою. Одначе, навіть стоючи перед командиром, вони іноді забувалися, і клапті нещодавно зіграних ролей мимохіть доповнювали картину обставин і повідомлень. Найпізніше повернувся із кобзою за плечима підстаркуватий Матвій Остапович Мандриченко, якого поза очі бійці і командири звали артистом. Фрезерувальник за спеціальністю, він мав абсолютний музикальний слух, грав майже на всіх інструментах, скрашуючи партизанські будні музикою і художнім словом. І зв'язківець з нього вийшов хоч куди. Тільки почувши дорогу, він якось осідав, старішав, а обличчя й очі на диво ставали безбарвними, начебто нічого в житті, крім їжі й сну, не цікавило чоловіка. Далекий, ніби порожній погляд, обвислі, як у моржа, вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодій — все це зарання говорило, що незабаром у таборі не стане Матвія Мандриченка. Він і струшував свою роль пізніше за інших, не раз викликаючи цим добродушні насмішки і сміх. Ось він зараз, обшарпаний, байдужий, стоїть у штабній землянці і, розмірковуючи, якось неохоче відповідає на запитання командирів.

— Знову партизани зобидили есесівців: на шосе дві машини підірвали.

— Що ж тепер гітлерівці роблять?

— Та мерзнуть на холоді, ніякого відпочинку їм нема, — говорить, наче з співчуттям, і в землянці вибухає регіт.

— Ви що, Матвію Остаповичу, заклопотані їхнім горем?

— Та ні… Забувся, що не в селі, — і собі сміється Мандриченко, а його вогкі очі зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.

— Івана Тимофійовича бачили? — з тривогою запитує Горицвіт.

— Аякже, — знову, забуваючись, буденно відповідає Мандриченко. — Мало на повишення не пішов чоловік.

— На яке?

— Ще б трохи — був би старостою села.

— Старостою?! А Варчук?

— В'ївся він на Івана Тимофійовича і ще на деяких людей. А підпільний райком так повернув справу, що Варчук за свої донесення нахватався від жандармерії гумових палиць. Підпільники підірвали йому авторитет. Обережнішим став, та свого не кидає.

— Прийде час — навіки покине.

— Югину Іванівну бачив. З Василиною Очерет до своїх батьків заходила.

— Діти, мати живі?

— Живі. Андрій з якимсь чорнявим парубчаком товаришує. Прямо не розлий вода стали.

— З Синицею?

— Здається. Степаном його звати?

— Перепитуєте, начебто самі не довідались, — махнув рукою Горицвіт.

— Та не все ж, — оправдується Мандриченко. — Ці хлопчаки теж, думаю, якісь діла крутять.

— Які?

— Антидержавні… тобто…

— Фашистів б'ють?

— Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як наші підривники.

— То вже перебільшення.

— Хай буде так, а потім побачимо, — біля очей Мандриченка весело збирається кросно зморщок.

— Як же Генадія Павловича розшукати?

— Труднувато, Дмитре Тимофійовичу. Слід його в усьому районі бачиш, і разом — невидимий він. Конспірація правильна. Відпустіть мене ще побродити по лісових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадія Павловича, думаю, він уже зацікавився нами не менше, аніж ми ним.

— Думка вірна. Спасибі, Матвію Остаповичу, ідіть, відпочиньте з дороги.

— Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякі документи, — почав виймати з кобзи листівки і звернення підпільного райкому та різні оголошення окупантів.

Надворі вже відкружляв своє лапатий сніг; на чистому полотні неба колючими остистими колосками пшениці загойдалися зорі; місяць тільки-тільки заворушив тінями — в лісі зразу стало якось тісніше; з-під вогкого снігу пробивалися приємні гіркуваті пахощі влежаного листу; на узліссях, під парашутами дерев стояли невтомні дозорці. Все було таким простим і дорогим, як і тоді, в тяжких рейдах, коли іноді щеміло серце, вириваючи з далини ті шматки просторів, які ніякими словами не відобразиш, ніякими барвами не змалюєш.

Обтрушуючи віти шапками, Горицвіт і Гоглідзе мовчки обходять ліс. Гостре око начальника розвідки здалека помічає, що на заставі людей більше звичайного.

— Перепинили когось?

— Побачимо. Сміються чогось хлопці.

Вийшли на просіку. І враз спокійний чіткий голос:

— Дмитре Тимофійовичу, здоров!.

— Генадію Павловичу?! — не то питання, не то вигук вирвався, і Дмитро зупинився посеред завіяної дороги; в його скронях застугоніла кров; над просікою, в рамці гілок, ясніше замигтіли зорі, подовжуючи свої промінці.

Наче в сні бачить, як наближаються Новиков і Олексієнко. Їхні обличчя, помережані світлом і тінями, ясніють стриманими усмішками. Ось, мов по команді, розкрилюються руки, голови припадають до голів.

— Генадію Павловичу… Генадію Павловичу!

— Сподобалось повторяти? — радісно і трохи насмішкувато обзивається Новиков.

— Сподобалось, — усміхається Дмитро. — А ми вас розшукували.

— Знаю.

— Звідки?

— По докладних записках… на шосе…

— Не докладних, а коротких, — діловито поправляє Гоглідзе.

— Тоді навантажимо вас довшими.

— Не суперечимо. Пішли до нас.

— Пішли. Як Тур, Созінов?

— Живі-здорові, чого фашистам не бажають.

— Видно. — Обличчя Генадія Павловича, вибілене першими холодами, майже не змінилося з часу останньої зустрічі, лише дві коротенькі рисочки підрізали знизу його уста. — Ольга Вікторівна з вами?

— З нами. Сестрою стала, а зовуть її всі матір'ю. Скільки нашого брата од смерті відтягнула!

— Як Соломія?

— Воює! — відповів Дмитро.

— А як Марко Григорович? — запитав Гоглідзе.

— Теж воює…

В штабній землянці після перших привітань і схвильованого гомону всі схилилися над помережаною картою Генадія Павловича; зосереджені погляди спочатку зупиняються