Читати книгу - "Вибрані твори"

Одначе і вона ламає традиції і йде жити з сільським «комісаром».

Другий син («більшовик», чи що?) ходить, як лютий звір, не може дати собі ради з землею — і зрештою запалює рідний хутір у запалі пристрасної ненависти.

Стара мама — символ селянської України — кудись уходить з попелища.

На золотім тлі вечора мама йшла легкою, молодечою ходою. Швидко вона потонула в тумані. Тоді тумани заклубились — поп'ялися в ковтуни й насунули вгору. Мою душу обняла глибока радість.

Я кажу собі: радість мені сьогодня. Нема в мене більше своєї землі — і вся земля моя... (Оп[овідання] «Землі дзвонять», cm. 96).

Отож бачимо перед собою одного з останніх могікан в українській літературі і щодо стилю, і щодо ідейности — представника романтичного ідеалізму, яким показав себе М. Івченко і в двох попередніх своїх збірках («Шуми весняні» і «Імлистою рікою»).

Він, як герой оповідання «Землі дзвонять», ідеалізує сільське сумирне (нібито!) життя «на лоні природи». Він, закоханий в «красу», шукає виправдання могутньому революційному рухові, що брутально спалив цю «красу». Він бачить невблаганний розклад українського селянського роду і, хоч «хоче прип'ясти дні до прикольня й не пустити далі», не може нічого вдіяти, «бо земля моя очуманіла, зірвалася з місця й пустилася гуляти висмаленими пустинями». Де ж знайти втіху, коли «народ останній вимре на цій землі»? Ця втіха — в смерті...

Радість мені в загибелі і в моментах моєї неповторности — радість у смерті моїй разом з цими ріллями (Оповідання] «Землі дзвонять», cm. 41-43).

Але це не конча смерть, за якою вже нічого немає. Ні.

Я тихо запитую: невже це справді людові моєму вісник смерти. А коли заплющую очі, бачу: це тихо йде блакитний, голубиний день (cm. 93).

Звідки він прийде? Чому усе ж таки примирюється з руїною сумирного українського життя, чому його «стара мама» легко ступає у м'якому поросі «порваної дороги» в невідому далечінь.

Ось чому:

«Тільки через звіра чоловік знову стає освічений» (ст. 92).

Учитель Трохенко проповідує:

Треба, щоб нічого старого не зоставалось. Щоб людина зовсім була дика й гола... Ось попробуйте, дорогий товаришу, порвати з усім! Тоді взнаєте, як то легко стане.

Резюмуємо: М. Івченко примиряється цією збіркою з руїнницькою ходою революції. Що ж робити, коли воно невблаганно, коли «за шматок щастя треба спокуту нести». Але яке то буде «щастя», він не говорить, він не знає. Перспективи в його «старої мами» немає. Так само нема і в нього, кому та мама суворо наказала лишатися тут на попелищі старої України, оплакувати «шуми весняні».

Отже: одшуміли ці «Шуми весняні», попливло життя «Імлистою рікою», блукають розгублені селянські інтелігенти «Порваною дорогою», мріють про голубиний день (ми, за М. Хвильовим — «синю далечінь») — і ніяк ще не попадуть у ногу з сучасним життям, не пізнають бадьорого будівничого патосу революційного сьогодня.

Небагато є тих, хто знає, що за псевдонімом Микита Волокита 1920 р. в київській селянській газеті «Більшовик»[672] друкував простенькі агітаційні віршики й байки В. Поліщук — той саме Поліщук, що настирливо пропагує тепер «динамічний верлібр»