Читати книгу - "Вибрані твори"

Частину цих віршів і байок (залічивши, між іншим, до байок зовсім не байкової форми деякі агітки, як от «Польський Льокай») — зібрав В. Поліщук разом з пізнішими творами на військові теми (відомий юнацький марш[673], присвячений школі Червоних Старшин[674], пісню про газ і т. ін.) у зазначеній збірці.

Є між ними твори гарні, художні, що не втратили свого значіння і дотепер, є й такі, що їх не варт було передруковувати — більшість з отих байок тощо, бо теми їх застарілі, а обробка здебільшого неохайна.

Та цікавить нас ставлення самого В. Поліщука до неї. Написав він, бачите, до «Останньої війни» післяслово, де звертає увагу читачів, що таку ж «чорну працю робітника художнього слова» розгорнув у Росії Дем'ян Бєдний — «попередник» В. Поліщука. Не хочемо ми тут сказати, що далеко куцому до зайця, — кожний робить посильну працю, і нічого шпигати порівняннями. Але що прикро вражає — так оцей вислів «чорна праця» разом із дальшим вибаченням: «Може, декого з паничиків ці речі вразять своєю буденщиною та спеціяльним призначенням, але в них так чи інакше відбивається голос бойового побуту великих історичних днів»...

Оттакої! Коли «паничики» не врозуміють, що клясова поезія має клясові цілі й «спеціяльне призначення», так нема чого й вибачатися, а коли сам В. Поліщук речі, призначені для читання широких трудових мас, у простій приступній для них формі вважає «чорною працею» — це не личить поетові, що свою групу (чи, власне, себе) зве «Авангардом» — це не авангард, а назадницькі думки. Пролетаріят не соромиться своєї праці, не зве її чорною, не просить вибачення у паничиків за невибагливість своїх витворів. В. Поліщукові треба згадати, як колись наказом ВУЦВК'у[675] його «Дума про Бармашиху»[676], — щирий, простий, приступний для робітництва й селянства твір передавався по радіо в усі кутки України, а хитромудра, на думку автора, поема «Европа на вулкані» чи «Червоний роман» були відзначені критикою й читачем саме як «чорна праця».

Одне слово — своїм «післясловом» В. Поліщук лише зіпсував свою нову збірочку й замість звернутися до читача її — червоноармійця, звернувся ні з того ні з сього — до... «паничиків». Змусило його, звичайно, до цього бажання видрукувати 1927 року те, що тепер до друку не надається.

Перша ластівка з Українського Закарпаття, з далекої Гуцульщини — на нашій Радянській Україні. Вони ще не роблять весни, бо:

Збезнадіяне в несусвітніх злиднях українське плем'я під грубезним чоботом панської сваволі — що може дати тепер українській культурі, українській поезії? Самі зойки, стогін поневоленого злидаря...

Поет закарпатський, що його книжку видало оце ДВУ, кінчає свою автобіографію так:

...Ми були і є в чужій неволі протягом тисячі років, ніхто тут не ридав над горем народу. Ви йшли вперед, а ми зістались на тому шляху, де були перед п'ятьсотма роками... Коли б ні спати, ні їсти не треба, то пішов би, мов апостол, у народ... Скільки там матеріалу! Скільки тем, скільки всякого скарбу, — прямо невичерпане джерело красної літератури! І скільки там горя, — ніхто те не