Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Неочікувані зіткнення і розгрішення у Лімбі

Маючи на своєму боці повну військову перевагу — зброю, чисельність і цілковиту несподіванку, цей дивний військовий загін індіян швидко досяг своєї мети, яка, здавалося, полягала в тому, щоб захопити шлюп з усіма тими, хто був на борту. Бертран і капітан прокинулися, коли індіяни притулили їм до горла списи і привели на чардак — перший від страху геть онімів, а другий репетував і щось безладно викрикував, бризкаючи слиною — спочатку на своїх полонителів, а потім на Ебенезера за те, що той не здійняв вчасно тривогу, і насамкінець найзапекліше він став лаятися на зрадливих членів своєї залоги, коли зрозумів, що ж насправді відбулося.

— Побачите, я зроблю так, що вас ще притягнуть на ешафот і четвертують! — вирік він, але мурини лише всміхнулись і відвели вбік погляди, неначе їм було соромно слухати ці погрози. Очільник загону, звернувшись до одного зі своїх помічників, сказав щось різким голосом незрозумілою мовою, і той переказав його слова муринам-морякам якоюсь іншою, так само дивною мовою й у такий самий спосіб отримав відповідь; під час їхньої розмови Ебенезер помітив, що нападники, які взяли їх на абордаж, хоч і були вбрані майже однаково у щось на кшталт тоги зі шкури оленя та шапки з хутра бобра, єнота чи хохулі, однак майже половину з них становили зовсім не індіяни, а мурини. Капітан також зауважив це і одразу ж заходився лаяти їх, обзиваючи втікачами та негідниками, проте слухачі не виказали жодних ознак, що розуміють його слова. Вочевидь, переконавшись у тому, що на борту шлюпа більше нема пасажирів, а в бухті — кораблів, нападники зв'язали своїм бранцям руки й ноги, передали їхні тіла через облавок і поклали по одному, кожного в окреме каное долілиць, примусивши їх так лежати впродовж усієї короткої подорожі манівцями по болоту, яку вони здійснили, як і решту своїх дій під час нападу, в цілковитій тиші. Швидко припливши, вони одразу заховали свої каное в кущах мирту, шворки довкола ніг бранців замінили на довшу мотузку, якою їх зв'язали по черзі вервечкою, і весь загін пішою ходою вирушив стежиною, звивистою, мов струмок, і такою вузькою, що, навіть рухаючись один за одним, було важко не збитися з неї вбік і не вступити в багнюку обабіч.

— Це просто обурливо! — поскаржився Ебенезер. — Мені навіть і не снилося, що такі речі й досі можуть траплятися у 1694 році в самому серці Провінції!

— І мені також, — озвався зі свого місця капітан, який ішов на чолі бранців. — Мені також ніколи не доводилося чути, щоб на острові Бладсворт існувало якесь місто індіян. Святий Боже, та це ж суцільне болото від краю до краю, і тут немає й клаптика сухої землі, на який можна було б поставити ногу.

— Хай Бог нас милує! — простогнав Бертран — це були його перші слова, відколи він заснув декілька годин тому. — Вони знімуть з нас скальпи та засмажать на рожні!

— Чого б це? — поцікавився поет. — Ми не заподіяли їм ніякого зла, наскільки мені відомо.

— Так уже в них, у дикунів, заведено, — правив своєї пахолок. — Отак гуляєте ви собі ввечері, ні про що не думаєте, а тут — бац! — і на тобі! Із вашої макітри знімають скальп, наче шкірку з персика! Та що й казати, у Вансверінґена й досі розповідають, як одна дівка на ім'я Керслі потрапила в засідку до індіян в окрузі Чарлз позаминулого року: вона йшла собі через поле дур-зілля, що розділяло її будинок і будинок її батька, був день, на руках вона ще й дитину тримала, але перш ніж встигла дійти до дверей свого будинку, із неї зняли скальп, штрикнули ножем і відфайдолили у хвіст і в гриву! І знову ж таки, неподалік від маєтку Богемія…

— Ану замовкни, — різко урвав його капітан, — а то ти від своїх же оповідок накаляєш у штани.

— Коли вам так подобається мовчати, то й мовчіть собі, як із вас зніматимуть скальп, — безстрашно відказав Бертран. — Почнімо з того, що це ви нас сюди завезли…

— Я! Далебіг, сер, твоє щастя, що дикуни зв'язали мені руки, а то б я сам зняв з тебе скальп!

— Джентльмени! — втрутився Ебенезер. — Наше становище і так доволі тяжке, а ви тут ще розводите ці балачки! Це я найняв корабель, щоб переплисти затоку; і можете вважати, що це я за все відповідаю, якщо вам від того буде легше, хоча, мені здається, було б краще, якби ми облишили ці розмови і перестали з'ясовувати, хто винний у тому, що ми опинилися в цій притузі, а натомість подумали, як нам з неї вибратися.

— Амінь, — буркнув капітан.

— І все ж таки, — безутішним голосом мовив Бертран, — до певної міри я маю винити Бетсі Бердсел, бо якби вона минулого березня не спробувала порятувати мене в такий до біса хитрий спосіб, то я б не йшов тут, зв'язаний, мов пструг на шворці.

— Ну, що ти скажеш! — вигукнув капітан. — Тобі хоч кілок на голові теши!

— Стривайте, прошу, зупиніться, — заблагав Ебенезер. Почувши перші ж сердиті слова капітана на адресу Бертрана, поет насупив брови, і коли він потім намагався усовістити їх, було видно, що думки його зайняті чимось іншим. Тепер він запитав капітана: — Ми часом увійшли в цю бухту не через протоку Лімб, чи, може, я вас неправильно почув?

— Це мої здогади, сер, — сказав старий, — якщо тільки приплив не пригнав нас далі на південь до протоки Голланда чи Кеджес, але це навряд чи.

— А якщо ні, тоді назва цієї протоки Лімб? І там неподалік є гирло річки, що зветься якось по-індіянському?

— Та їх там ціла купа, — байдуже відповів капітан, якого ця розмова не