Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

аж до самого світанку нічого не треба було робити, у що Ебенезеру було важко повірити, то всі на кораблі надягнули свій одяг, який скинули дещо раніше, і намагалися хоч якось зігрітись і відпочити. Неприємний обов'язок — заступити на вахту, щоб стежити за змінами в погоді чи іншими небезпеками — спочатку поклали на залогу, яка була вже виснажена, але Ебенезер став заперечувати, стверджуючи, що мурини звитяжно і самовіддано пропрацювали всю ніч, і зголосився поступитися їм місцем у каюті й стати разом з Бертраном на вахту замість них.

— Робіть, як знаєте, — відповів капітан. — Пильнуйте, щоб ми часом не витягли котву, і дивіться, що там за кормою, коли нас почне гойдати і тягнути разом з припливом. А щодо решти, то розбудите мене, хіба що коли поверне вітер і почне дути в бік бухти.

Зробивши ці розпорядження, він пішов собі відпочивати, однак мурини, попри запрошення Ебенезера, і з місця не рушили, щоб іти слідом за ним. Вони байдуже стежили за тією розмовою, неначе не тямили ні слова, та й дійсно, з огляду на їхню стриманість, певні труднощі з англійською мовою та сором'язливість — що було видно з того, як вони несміливо всміхалися, відводячи вбік погляди, витріщали очі, поводячи ними в різні сторони, і стояли, переминаючись з ноги на ногу, відмовляючись від його пропозиції піти до каюти, — поет дійшов висновку, що попри все їхнє вміння управлятися з кораблем, їх не так давно вивезли з джунглів. Це враження посилилося невдовзі після того, як він розпочав свою вахту разом з Бертраном: мурини розстелили на чардаку запасний клівер і, склавши задню шкаторину до передньої, вклалися з протилежних кінців, замотавшись у нього, щоб захиститися від негоди. Спритність, із якою вони проробили цю штуку, здалася якимось дивовижним чужоземним ритуалом, і коли цю справу було довершено й мурини, зручно вмостившись, лежали пліч-о-пліч, нерухомі й припасовані один до одного, наче шпильки у волоссі, вони якийсь час ще ґелґотали пошепки і сиплими голосами якоюсь екзотичною мовою — геть незрозумілою для англійця, окрім хіба що часто повторюваної назви їхньої стоянки Окаганікан і ще одного слова, яке також раз-у-раз траплялося і яке, як вирік схвильовано Бертран (хоч Ебенезер і не був такий певний щодо цього), було «Дрейкпекер». Він був настільки вражений і переконаний, що рішуче заявив про своє бажання негайно ж розпитати муринів, чи не чули вони щось, чого не знав він, про долю Дрейкпекера і його перебування, й Ебенезер лише тоді зупинив його, коли нагадав, що їхній приятель, якого море винесло на берег, є, поза сумнівом, втікачем і що менше про нього базікати, то безпечніше буде для нього. Слуга мусив визнати слушність цієї поради; знехотя він заступив на свою вахту, яку мав нести на кормі з підвітряного боку каюти, де Ебенезер, уперше обходячи корабель чверть години по тому, знайшов його також загорнутим у шмат парусини, коли той уже спав.

— Дідько, оце так гострозорий вартовий!

Він нахилився і хотів було збудити його, але передумав і вирішив, поки все йде добре, достояти вахту самому. Відколи вони відплили із Сент-Мері, він, окрім зневаги та певної відрази, мало що відчував у своєму серці до Бертрана, і тепер у нього, безперечно, не було жодних нових причин для приязні. Те, що він усе ж таки відчув її — або ж принаймні це можна було назвати браком протилежних почуттів — не тільки до свого слуги, а й до Генрі Берлінґейма, можна було поставити лише на рахунок цього лютого шторму, а найпаче на рахунок того тяжкого випробування, яке їм довелося пережити і яке очистило його, поки вони три години витанцьовували на порозі небуття.

Він знову пройшов наперед. Дощ зовсім припинився, і хоча вітер віяв з такою ж силою, однак тепер він дув швидкими поривами, у проміжку між якими було доволі затишно. Але найкращою ознакою того, що найгірше минуло, було те, що хмари, які низькою ковдрою нависали над ними, почало роздирати на важке чорне шмаття, у якому спочатку утворилися дірки, крізь які став прозирати опуклий місяць, а потім, не витримавши натиску, вони зламали стрій і пустилися навтьоки під хвиськими, мов удари батога, поривами вітру, неначе нікчемні залишки армії, що відступає. Уперше, відколи запала темрява, Ебенезер міг бачити далі білого бушприта шлюпа: мінливе світло місяця відкрило йому, що вони і справді були в якійсь бухті, багнистій і доволі значних розмірів. Острів, у який вона вганялась, також був значних розмірів (настільки великий, що поет вповні міг узяти його за материкову частину), цілком плаский і, наскільки можна було розрізнити у тому світлі, повністю багнистий, пейзаж його урізноманітнювали хіба що скипидарні сосни — живі й чорні або ж мертві й сріблясті, — що невеличкими купками росли то тут, то там на болотистій траві. Цей краєвид у жодному разі не можна було назвати мальовничим, але в блідому світлі він видавався суворим і прекрасним. Ебенезеру він здався навіть ясним і безтурботним, попри те що він вгинався від буйного вітру, неначе Острів його душі, котрий аж ніяк не можна було назвати супокійним, хоч у ньому і була якась особлива ясність і безтурботність, попри всі ті удари, що завдала йому доля, і те море труднощів, що обступило його зусібіч.

Йому так припала до смаку ця думка і породжений нею душевний мир, що доволі надовго він зовсім забув про вітер, погоду і плин часу; якби прибій виніс корабель на мілину або ж вітер, обійшовши довкола компаса, змінив свій напрямок на протилежний, то ці зміни цілком пройшли б повз його увагу. Збудив його врешті-решт якийсь звук, що долинав з боку боліт по лівому борту; він підхопився, побачив, що місяць уже підбився високо вгору, і подумав, чи не збудити інших. Але коли звук пролунав знову, його страхи розвіялися: це було наче крик сови чи спів горлиці, якоїсь істоти на болоті, що так само, як і він, була рада бачити, що шторм минув.

— Туу-гуу! — втретє почувся крик, цього разу голосніше й виразніше, і «Туу-гуу!» почулося у відповідь, але вже не з прилеглих боліт, а безпосередньо з чардака за спиною Ебенезера. Стривожений, він крутнувся на місці, щоб побачити, що то за птах вмостився на планширі, і тієї ж миті його схопили мурини залоги, котрі встигли безшумно розгорнути свій клівер. Один з них, перш