Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Один о двадцять другій двадцять, другий — о двадцять третій дванадцять.

Я підійшов до автомата і купив собі перонний квиток. Хотів мати його в руках, якщо буде необхідно хутко зникнути. Це на той час, поки буде дійсний проїзний квиток. Взагалі перон ненадійне сховище, але завжди можна вибрати одну з платформ — а їх в Оснабрюку три — і миттю вскочити в якийсь поїзд, що саме рушає, а провідникові можна пояснити, ніби помилився, потім заплатити за проїзд і на ближчій станції вийти.

Спершу я вирішив подзвонити по телефону одному другові минулих років, про якого знав, що він не був прихильником існуючого режиму. По телефону я довідаюсь, чи зможе він допомогти мені. Подзвонити прямо дружині я не наважувавсь, бо не знав, чи не живе з нею ще хтось.

Я стояв у невеличкій скляній кабіні перед апаратом і книгою міських телефонів. Коли почав гортати сторінки з заяложеними й обшарпаними ріжками, моє серце так закалатало, що мені здалося, ніби я чую його стук; я боявся, що його ще хтось міг почути, і нижче схилив голову, щоб ніхто не впізнав мене. Не роздумуючи, відкрив сторінку на тій літері, з якої починалось моє колишнє прізвище. Я знайшов ім’я своєї дружини, номер телефона був той самий, але адреса змінилась. Площа Ріссмюллерплац, тепер називалась Гітлерплац.

У ту мить, коли я побачив адресу, мені здалося, наче бліда лампа в кабіні спалахнула в сто раз яскравіше. Я огледівся — здавалось, я стою серед ночі в яскраво освітленому скляному ящику, або ж на мене ззовні спрямований промінь прожектора. Тільки тут я збагнув, якою божевільною була моя витівка.

Я вийшов з кабіни й попрямував через слабо освітлений вокзал. Рекламні плакати організації «Сила через радість» та німецьких курортів з їхніми голубими небесами і щасливими людьми загрозливо дивились на мене згори вниз. Очевидно, саме прибуло кілька поїздів; пасажири юрбами підіймались по сходах мені назустріч. З однієї групи відділився есесівець і пішов прямо до мене.

Я не тікав. Могло ж бути, що він мав на увазі не мене. Але він зупинився передо мною і, дивлячись на мене, запитав:

— Пробачте, у вас можна прикурити?

— Прикурити?.. — перепитав я, а потім поспіхом: — Авжеж можна! Сірник…

Опам’ятавшись, я сунув руку в кишеню, шукаючи сірники.

— Навіщо сірники? — здивувався есесівець. — Адже у вас горить сигарета!

Я зовсім забув, що курю. Підставив йому сигарету. Він притулив свою до вогника на кінці моєї сигарети й почав смоктати.

— Що це у вас за сигарета? — . спитав есесівець потім. — Вона пахне майже як справжня сигара!

То була французька «Голуаз». Переходячи кордон, я захопив їх кілька пачок.

— Подарунок від приятеля, — відповів я. — Французьке зілля. Чорний тютюн. Він привіз їх, повернувшись із подорожі. Для мене вони теж занадто міцні.

Есесівець засміявся.

— Найліпше — це зовсім кинути курити, правда? Як це зробив фюрер. Але як ти кинеш, особливо в такі часи?

Він козирнув і пішов далі.

Шварц ледве помітно всміхнувся.

— Коли я ще був людиною, яка мала право куди-небудь ступити ногою, то сумнівався, читаючи, як письменники змальовують різні страхи і жахи: що у жертви завмирає серце, що воно ніби ціпеніє, що людині пробігає мороз по спині чи по жилах, що все її тіло обливається потом… — я вважав, що то всього лиш заяложені слова і поганий стиль; можливо, все це так і є. Але в той же час я мушу визнати: це правда! Я все це пережив сам і точнісінько так, хоча раніше, коли ще нічого подібного не зазнавав і сміявся з цього..

Підійшов офіціант і запитав:

—. Може, добродії бажають прийняти ще когось до свого товариства?

— Ні.

Він схилився трохи нижче надо мною:

— Не хочете, перш ніж відмовитись остаточно, поглянути на тих двох дам, що біля стойки?

Я поглянув. У однієї з них, на перший погляд, була досить ставна постать. Обидві в вечірніх сукнях, які тісно облягали стан. Облич я не міг розглядіти як слід.

— Ні, — сказав я ще раз.

— Це справжні дами, — пояснив офіціант. — Ота, що праворуч, німкеня.

— Це вона вас послала сюди?

— Ні, шановний пане, — відповів офіціант з чарівною невинною посмішкою. — Це моя власна ідея.

— Гаразд. Забудьте її. І принесіть нам чого-небудь поїсти.

— Що він хотів? — поцікавився Щварц.

— Просватати нам онуку Мата Харі. Ви, певно, забагато дали йому на чай.

— Я ще нічого не платив, — серйозно відповів Шварц. — А ви гадаєте, це шпигунки?

— Не виключено. Але в ім’я єдиного для них ідеалу — заради грошей.

— Це німкені?

— Одна з них, як сказав офіціант.

— Ви гадаєте, вони перебувають тут, щоб виловлювати німців?

— Навряд. Викрадати людей мастаки тепер інші.

Офіціант приніс на тарілці бутерброди. Я замовив закуску, бо відчував, що п’янію від вина. А мені хотілось мати ясну голову.

— Ви не будете їсти? — запитав я Шварца.

Він похитав головою.

— Мені навіть на думку не спало, що сигарети можуть зрадити мене, — розповідав Шварц. — Я ще раз переглянув усе, що мав при собі. Сірники, які лишились у мене ще з Франції, викинув геть разом з сигаретами і купив собі німецькі. Потім пригадав, що на моєму паспорті є відмітка про в’їзд до Франції і відповідна віза; отже, можна було виправдати наявність французьких сигарет, коли б мене стали перевіряти. Обливаючись потом і клянучи себе' і свій страх, я знову пішов до телефонної будки.

Мені довелось почекати. Якась жінка з великим партійним значком на комірці викликала підряд два номери і довго дзявкала, віддаючи комусь накази. Третій номер не відповів, і жінка, роздратована, владною ходою вийшла з кабіни.

Я назвав номер телефона свого друга. У трубці почувся жіночий голос.

— Будьте ласкаві, чи можна поговорити з доктором Мартенсом? — запитав я якимсь чужим, хрипким голосом.

— А хто це говорить? — поцікавилась жінка.

— Друг доктора Мартенса.

Я не міг назвати свого прізвища. Я не знав, була то дружина Мартенса чи, може, служниця. Але ні тій, ні другій довіритись не міг.

— Прошу назвати ваше прізвище, — сказала жінка.

— Я — друг доктора Мартенса, — повторив я. — Будь ласка, передайте йому так. У мене до нього невідкладна справа.

— Дуже шкодую, — відповів жіночий голос. — Але якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу покликати його.

— А ви зробіть це як виняток, — сказав я. — Доктор Мартене чекає мого дзвінка.

— Коли це справді так, ви можете і