Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Я в розпачі думав, що їй ще сказати. Потім почув, як на другому

кінці провода поклали трубку.

Я стояв у сірому, незатишному вокзалі і думав. Моя перша спроба, яка здавалась мені такою простою, не вдалась, і я не знав, що робити далі. Може, все ж таки подзвонити прямо до Гелен, ризикуючи, що хтось із її рідні впізнає мене по голосу? Але ж я міг назватись і якимось іншим прізвищем — тільки яким? Доктор Мартене — ніяке інше в ту хвилину мені не спадало на думку. Я ще вагався, та раптом у мене сяйнула ідея, що могла б спасти на думку навіть десятилітньому хлопчикові. Чому я не подзвонив Мартенсу від імені брата моєї дружини? Він знав мого шуряка і десять років тому терпіти його не міг.

Я негайно так і зробив. У трубці почувся той самий жіночий голос.

— Це говорить Ґеорґ Юргенс, — різким тоном заявив я. — Прошу доктора Мартенса.

— Ви не той самий пан, що недавно дзвонив?

— Говорить штурмбанфюрер Юргенс. Я хочу побалакати з доктором Мартенсом. Негайно!

— Добре, — відповіла жінка. — Хвилиночку! Зараз!

Шварц підвів голову і поглянув на мене.

— Вам знайоме оте жахливе шарудіння у трубці, коли стоїш біля телефона і чекаєш, як вирішиться твоє життя?

Я кивнув.

— І навіть не обов’язково, щоб завжди вирішувалось життя. Може бути і простою Ніщо, яке ви намагаєтесь заклясти.

— «Доктор Мартене слухає», почув я нарешті, — розповідав далі Шварц. — Я знову сам відчув те, з чого раніше сміявся: у мене пересохло в горлі. «Рудольфе», — насилу просипів я.

— Що ви сказали? — почувся здивований голос мого друга.

— Рудольфе, — повторив я. — Говорить родич Гелен Юргенс.

— Не розумію, ви не штурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс?

Уже росли високі дерева; а решта, як і раніше, тяглася вздовж річки, Я пішов у тому напрямі, через площу і далі мимо церкви Серця Ісусового.

З вершини валу за річкою видно було дахи старого міста. Соборна баня в стилі барокко поблискувала в мерехтливому світлі. Знайомий мені краєвид; репродукції з нього можна побачити на тисячах листівок. Знайомий був і запах води в річці; і пахощі від липової алеї, що простяглася вздовж валу.

На лавах, поставлених так, щоб можна було милуватись видом на річку та місто, сиділи закохані парочки; я теж сів на вільну лаву переждати півгодини, поки пора буде йти до Мартенса.

Проведені там півгодини я пам’ятаю до подробиць. Пам’ятаю навіть те, що мене тоді здивувала та клінічна здібність відчувати. У мене було таке враження, ніби я стою в залі, де на протилежних стінах висять дзеркала. Вони відображають мене безліч разів, і за кожним образом я можу побачити новий, що визирає з-за плеча попереднього. Здавалось, ніби то були старі, потемнілі дзеркала, і я не міг розгледіти, що виражало моє обличчя: запитання, сум чи надію. Всі образи розпливались у сріблястому присмерку.

Поряд мене сіла якась жінка. Не знаючи її намірів, я подумав: «А що, коли цей варварський режим уже й такі створіння використовує у своїх шпигунських цілях?» Я підвівся й пішов геть. Позаду почувся сміх жінки, якого я ніколи не забуду, — тихий, трохи зневажливий і співчутливий сміх незнайомки на міському валу в Оснабрюку.

— Я дзвоню за нього, Рудольфе. За Гелен Юргенс. Тепер ти розумієш?

— Абсолютно нічого не розумію, — долинув до мене роздратований голос. — У мене тут саме прийом…

— А мені можна прийти до тебе на прийом, Рудольфе? Ти дуже зайнятий?

— Але ж пробачте! Я вас не знаю, а ви…

— Старий Шеттергенд, — сказав я.

Я раптом згадав, як ми ще хлопчаками називали один одного, граючи в індійців. То були імена з романів Карла Мея. Дванадцятирічними підлітками ми ті книги прямо ковтали одну за одною, Якусь мить нічого не було чутно. Потім Мартене запитав стиха:

— Що-о?

— Віннетоу, — відповів я. — Хіба ти забув наші колишні імена? Адже це улюблені книги фюрера.

— Вірно… — погодився Мартене.

Як відомо, людина, що розпалила Другу світову війну, у своїй спальні тримала томів тридцять чи й більше одного письменника — чтиво про індійців, звіроловів та мисливців, які вже п’ятнадцятирічному юнакові могли здатися до смішного примітивними.

— Віннетоу?.. — з недовір’ям у голосі повторив Мартене.

— Так. Мені треба зустрітися з тобою.

— Я не зовсім розумію. Де ви є?

— Тут, у місті. Де ми можем побачитись?

— У мене зараз прийом хворих, — машинально відповів Мартене.

— Я хворий. І можу прийти на прийом.

— Не розумію, що ви наговорили, — сказав Мартене голосом, у якому відчувалась рішучість. — Якщо ви хворі, то приходьте на прийом. І навіщо було спеціально дзвонити?

— Коли?

— Найкраще в половині восьмої. О пів на восьму, — повторив він. — Але не раніше!

— Гаразд, о пів на восьму.

Я поклав трубку. На мені знову була мокра вся сорочка. Я поволі пішов до виходу. На небі з-за хмар час від часу виглядав блідий серп місяця. «Щонайбільше через тиждень з’явиться молодик, — промайнуло в моїй голові. — Якраз добре буде переходити кордон». Я поглянув на годинник. Лишалося ще три чверті години. Треба було йти геть з вокзалу. Якщо хтось довго тиняється в районі станції, це завжди викликає підозру.

Я пішов по вулиці, де було менше людей і світла. Вона вела до старовинного міського валу. Частину його давно зрівняли.

У приймальній Мартенса вже не було нікого. Біля вікна на етажерці стояли якісь рослини з довгими, наче ремінці, листками. На столі лежали ілюстровані журнали з нацистськими верховодами, солдатами, або колонами «гітлер-югенду» на обкладинці.

Невдовзі почулись поспішні кроки. На дверях з’явився Мартене. Він втупився в мене, потім зняв окуляри і здивовано заблимав очима. У приймальні горіло слабке світло. Мартене не відразу впізнав мене, очевидно, тому, що я завів собі вуса.

— Рудольфе, це я, Иозеф, — мовив я.

Він застережливо підняв руку, щоб я говорив тихше.

— Звідки ти взявся? — прошепотів він.

Я знизав плечима: навіщо йому треба це знати?

— Зараз я тут. Ти повинен допомогти мені, — сказав я.

Він розглядав мене. Його короткозорі очі в слабкому світлі нагадували очі риби за товстим склом акваріума.

— У тебе є дозвіл на перебування тут?

— Лише від самого себе.

— А як ти перебрався через кордон?

— Це не так важливо. Я приїхав сюди, щоб побачити Гелен.

Він вирячився на мене.

— Для цього ти приїхав?

— Так, — відповів я.

Нараз мене огорнув цілковитий спокій. Поки я був сам, цього відчуття не було. А тепер все моє хвилювання як рукою зняло, бо я лише думав