Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Паулінка зі служницею пішла до міста, а вони, старі, влаштували вимочування ніг. В Еви набрякли суглоби великих пальців, і це дуже дошкуляє. Коли Ануся знімає білі панчохи, видно, що в неї та сама недуга. У теплій воді розчинили цілющу сіль. Жінки підкочують спідниці, і видно їхні ноги: в Еви вони аж червоні від потрісканих жилок. На столику поруч поставили дзбанок із кавою і тарілочку з маленькими вафлями. Еві найбільше до вподоби фісташкова начинка. Жінки міркують, скільки в Якова могло бути дітей і кого варто ними вважати. Тепер Еву навіть тішить, що в неї могло бути стільки братів і сестер. Адже це означає, що в неї — купа двоюрідних онуків у Варшаві, у Моравії та Валахії. Може, серед них — хтось із малих Каплінських, яких Яків перед смертю так розчулено хрестив, пам’ятаєш? Пам’ятаєш? А Маґда Єзерянська? Пригадуєш? А малий Людвик Воловський? Він здавався таким схожим на Якова. А Бася Шимановська? А може, Янек Звєжховський? Бася Якубовська — без сумніву. Вона — копія Якова.

І раптом Ануся питає:

— А я?

Ева дивиться на неї ласкаво і зненацька гладить її по голові, наче втішаючи.

— Може, й ти теж. Не знаю.

— Ми й так сестри.

Вони обіймаються над мисками з водою. Потім Ева питає:

— А твоя мати? Якою вона була?

Ануся замислюється, закидає руки за голову.

— Доброю, метикуватою. Вміла крутити ґешефти. Всім заправляла, до самого кінця. Батько без неї пропав би. Це вона зробила успішною крамницю, дала освіту братам. У нас і досі є та крамниця.

— Вона звалася Песеле, правда? Батько її так кликав.

— Так, знаю.

— Як тобі живеться в подружжі, пані Павловська? — питає її згодом Ева, коли вони витирають ноги м’якими рушниками.

— Добре. Я запізно вийшла заміж. Надто прихилилася до тебе.

— Ти покинула мене, — каже Ева, наче кокетуючи.

— А що ще може жінка, якщо не вдало вийти заміж?

Ева замислюється. Потім схиляється і масує собі напухлу кісточку.

— Може стати святою. Ти могла залишитися зі мною.

— Я ж тут.

Ева відкидається на спинку крісла і заплющує очі.

— Але ж поїдеш, — каже вона й важко нахиляється, щоб надягти панчохи. — Я залишуся тут із братом-п’яницею і братом-розпусником.

— Зачекай, я тобі допоможу, — каже Ануся і схиляється над панчохами.

— Суцільні борги, я вже й носа з міста виткнути не можу. Чернявські все кинули й втекли до якогось Бухареста чи Буди. Залишили мене з цим на самоті. Всі довкола мене геть чужі.

Анусі вдається надягти на Евину ногу панчоху. Вона знає, про що каже Ева. Бачила розклеєні на вулицях Оффенбаха плакати про те, що родина Франків обіцяє виплатити всі борги ремісникам і купцям і задля цього молодший барон Франк вирушає по гроші до Петербурга.

— А чому до Петербурга? — питає Ануся.

— Це ідея Залеського. Вони вірять, що ми росіяни. З царського сімейства. А Рох поїде до Варшави.

— Там немає чого шукати. У Варшаві злидні. Хочеш горілки? — питає Ануся і встає, щоб босоніж підійти до буфета і взяти пляшку й два келишки. Потім вертається і наливає у келишки золотавий напій.

— Медівка.

Вони мовчки смакують горілку. Крізь вікно досередини на коротку мить проникає світло вечірнього зимового сонця, і кімната в його червонястому промінні стає по-справжньому затишною: жіночий будуар, м’яке ліжко, смугасті крісла довкола кавового столика, «римський» письмовий стіл, на якому лежать стоси рахунків і розпочатий лист. Кінчик пера вже висох.

Невдовзі сонце зникає, і кімнату заливає дедалі густіша темрява. Ануся встає, щоб запалити свічки.

— Не запалюй світла, — просить Ева. — Пам’ятаєш, ти колись розповідала, що в селі твоєї матері була одна жінка, яка не зовсім померла?

— Так, це правда. Мати казала, що вона й далі дихала, лише зменшувалася. То була якась наша прапрабабуся. Врешті-решт вона стала маленькою, як дитина. Як лялька. Її залишили в печері.

Ева неспокійно вовтузиться.

— Як це можливо?

— Не знаю, — відповідає Ануся й наливає другий келишок. — Ти вже цього не дізнаєшся.

Рештки. Про світло

Нахман — уже старий, висохлий, як стручок, згорблений. Сидить біля невеликого віконця, крізь яке проникає трохи світла. Товсті стіни дихають холодом. Нахманова рука з пером виразно тремтить. У маленькому піщаному годиннику поруч із каламарем пересипаються останні піщинки: ще трохи — і треба буде його перевернути. Нахман пише:

Наші діди, цитуючи Песахім, 3, повторювали, що є чотири різновиди грошей, які ніколи не приносять щастя: заробіток письменників, заробіток перекладачів, допомога сиротам і гроші, що приходять із заморських країн.

Гадаю, що великою є мудрість Талмуду, бо саме такими були головні джерела мого доходу, і справді, щастя великого я не пізнав. А проте сягнув повноти, яку можна вважати малим людським щастям. Сталося це тоді, коли я осів тут, в Оффенбаху, і зрозумів, що тут і помру. Тоді-то раптом звільнився я від найбільшої моєї слабкості, найтяжчого гріха — нетерплячості. Бо що означає бути нетерплячим?

Бути нетерплячим — означає ніколи не жити по-справжньому, завжди тяжіти до майбутнього, того, що станеться колись, однак зараз його не існує. Чи не нагадують нетерплячі люди духів, які ніколи не перебувають тут і тепер, а вистромлюють голову з життя, наче ті мандрівники, про яких кажуть, що вони зазирнули за обрій, коли дійшли до краю світу? І що ж вони там побачили? Що може побачити нетерпляча людина?

Пригадалося мені вчора це запитання, коли ми, як зазвичай, допізна дискутували з Єрухімом Дембовським. «Кажуть, — відповів він, — що там, поза світом, усе схоже на куліси якогось ярмаркового театру: безліч мотузків, старих декорацій, костюмів і масок, найрізноманітнішого реквізиту. Уся машинерія, необхідна для того, щоб створити ілюзію. Так, кажуть, це виглядає. Ахая Айнаїм, як казали нашою давньою мовою. Тобто ілюзія, штукарство».

Так я це все зараз бачу зі своєї кімнатки. Ілюзія. Вистава. Доки я міг ходити сходами, щоранку ми проводили науки для молоді. З кожним роком ці молоді люди здавалися мені дедалі менш виразними, аж доки нарешті не злилися в одне обличчя, що мінилося й мерехтіло. Я не знаходив у них більше нічого цікавого. Промовляв до них, а вони не розуміли. Здавалося, ніби дерево нашого світу випустило пагони в геть інший бік. Але мені вже й це байдуже.

Після смерті Якова для мене настав час