Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Безвідповідальна тарахкотілка, схоже, не замислювалася, якої шкоди завдасть протиправна дія нестійкій психіці чорного мага. Раптом, йому сподобається! Ларкес збирався нарозумити хлопчака і упіймати цю саму Фіберті на гарячому. В якості превентивного заходу координатор виступив перед учнями коледжу з короткою але палкою лекцією про шкоду неліцензованої ворожби (заодно переконався, що в потрібний момент Рофан упізнає його обличчя).

Щодо точного часу проведення ритуалу маг сумнівів не мав — до вчорашнього дня лили дощі, що ворожбі не сприяло (водостійкими маркерами учнів не забезпечують), а завтра в коледжі заняття допізна (при світлі смолоскипа сильно не почаклуєш). Природа допомагала слідству: низькі хмари крали світло, завчасно перетворюючи день на сутінки, поривчастий вітер розгойдував гілля дерев і ворушив опале листя. Парк був пустий, собаки і їх господарі в таку погоду надають перевагу сидінню вдома. Голі кущі бузку, які розрослися на руїнах колись пристойної хати, надійно приховували злочинців.

Ларкес розсунув зарослі кінцем парасолі-палички і постояв пару хвилин, спостерігаючи, як Рофан закінчує креслити пентаграму. Студент пихкотів, хекав, але не халтурив і чорнову роботу заклинання проробив дуже добре. Коли чаклун-початківець випростався, з гордістю розглядаючи плоди своєї титанічної праці, Ларкес підкликав Джерело і позначив свою присутність.

— Ну? А далі що?

Злякатися Рофан не міг (не того він був кольору), тому на його обличчі відбилося лише неміряне розчарування — сто крон йому сказали «па-па». Ларкес відкашлявся — студент безшелесно зник у кущах. Старший координатор відкрив саквояж і почав діставати звідтам кольорові свічки, дзеркальця, тонкий шовковий джґут і запаяні в ампули мідні кульки.

— Ви не маєте права! — цвірінькнула Фіберті.

— На що? — уточнив Ларкес, прилаштовуючи свічки кожну на своє місце.

— На все це!

— Маю, — не погодився старший координатор північно-західного регіону і не збрехав (посада дозволяла йому здійснювати такі чари без сповіщання контролюючих органів).

— Я буду скаржитися!

— Кому? — зацікавився Ларкес.

— Координатору регіону!

— Зараз закінчу і візитку дам, — пообіцяв чаклун.

— Щоденник вам не належить! — мало не плакала міс Фіберті.

— Так, ніби він належить вам, — втратив терпіння Ларкес. — Не заважайте мені, інакше я не відповідаю за вашу безпеку.

Ворожба йшла складно, і спочатку координатор пояснював це собі за рахунок випитого, але коли Знаки почали тремтіти і двоїтися, стало ясно, що справа не в мілілітрах. Всякий чарівник, який менш точно відчував магію, негайно почав би скидати енергію на накопичувачі, але Ларкес лише доповнив пентаграму оперативним прокляттям, знову добившись стабільності плетіння. Рідко який чарівник міг дозволити собі такий прийом! Загострена чутливість і віртуозне володіння потоками давали слабкому, в принципі, чаклуну величезну перевагу. Не раз могутні бойові маги, ризикнувши кинути йому виклик, платили життям за свою глупоту — від Сили нема ніякої користі, якщо не можеш втримати за нею контроль.

Закляття, яке скасовує дію Діамантової Руни, називалося «Витівка Люм’єна». Хто був той самий Люм’єн, історія не запам’ятала, тим не менше, жарт у нього і справді вийшов знатний. Закінчивши ворожбу, Ларкес спрямував Силу в накопичувачі і швидко відступив убік — обтягнутий чорною шкірою том з’явився метрів зо три над землею і гуцнувся точно в те місце, де тільки що стояв ворожбит. Причому, скоректувати прокляття до менш небезпечної висоти ще нікому не вдавалося. А що робити, якщо одночасно з’являється десяток фоліантів і якщо деякі з них такі, що читачі можуть їх підняти лише удвох?

Ларкес почав збирати магічні причандали, методично знищуючи сліди ритуалу. Міс Фіберті зробила спробу поцупити здобич, але маг незворушно притиснув щоденник ногою.

— І що ви зібралися з ним робити? — Координатор насупився з тою гримасою, яку актори називали «звинувачувальною».

— Відіслати Томасові! — хлюпнула носом аферистка. — Він залишив мені свою адресу.

— Все-одно його нема дома, — знизав плечима маг. — До речі, чому ви не йдете?

— А ви — чому? — негайно стріпнулася Фіберті.

Старший координатор з досадою зрозумів, що втриматися від вихваляння не зможе, хоча аудиторія для цього геть не пасує. І морщитися теж не можна — цей його жест актори називали «конвульсією».

— Хочете побачити справжній спадок Тангора? — трохи погордливо поцікавився він.

— Так!!!

Хто би сумнівався. Старший координатор підійшов туди, де під час ритуалу відчув дивну концентрацію Сили.

— Чули колись про незнімальне прокляття? Ні? Їх заборонили років п’ятнадцять тому. Справа не в тому, що їх складно розплутати; основна проблема в тому, що їх майже неможливо знайти. При цьому будь-яку магію вони спотворюють дуже сильно і в найбільш непідходящий момент. Вловлюєте, про що я?

Очі Фіберті збуджено заблищали.

— Тут ніхто не міг ворожити!

— Ага. А того, хто оглядав місце пожежі, слід було звільнити і понизити до рівня підмайстра.

На превеликий жаль для координатора, той маг пару років тому помер сам — п’яним потрапив під коня.

— А тепер відійдіть якнайдалі. — Ларкеса тривожила швидкість, з якою ця жінка хапалася за чужі речі.

Фіберті слухняно відступила.

Координатор дістав з-за пазухи кулон з пасмом волосся, колись непомітно зняту з гребінця. Хто сказав, що від хворобливих прив’язаностей не буває користі?

— Плоть до плоті! — урочисто промовив він і торкнувся волосиною непримітного каменя.

Матеріал, який здавався таким твердим, раптом затремтів і сплив донизу, як свічка. За фальшивою панеллю був крихітний сховок. Ларкес вивудив звідтам маленький дерев’яний футляр і старанно його обмацав.

— Дивно, — пробурмотів координатор, — магії наче нема, а пальці поколює.

— Ця штука належить Томасові Тангору! — патетично виголосила Фіберті.

— Я і не сперечаюся. І у мене більше шансів віддати її власникові, ніж у вас.

Наважившись, Ларкес прочинив кришку футляра і пару секунд розглядав його вміст, борючись з неконтрольованою мімікою. Всякі сумніви у тому, що доля на його боці, зникли.

«Це все не випадково,» — ворухнулося звичне.

Перед очами одержимого стрибали кольорові зайчики, Тангори, тато і син, зливалися в одну надприродну істоту, а події двадцятилітньої давності стискалися до відчуття незакінченої розмови. Під руку просилася залишена в офісі карафка.

— Що це? — поцікавилася Фіберті, заглядаючи магові через плече.

— Один дуже важливий амулет. — Координатор спішно замкнув футляр. — Томас повинен отримати його якомога швидше.

А в тому, що блудний некромант знову відчує поклик долі, Ларкес не мав сумнівів ні на секунду.