Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ось вам, сукини сини, поліція, ось вам фашист, ось вам людська кривавиця! — одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат і застрочив у куток.

Тепер на обличчі Пантелія і сліду не залишилося від виразу безтурботного веселого гуляки. Страшний від напруги і люті, він, здавалося, кресав іскри вузько примруженими очима, слідкуючи за кожним рухом переляканої, напівмертвої отари. Буйний чуб вибився з-під шапки, затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь руці тьмяно блиснув парабелум, і чорний отвір наче наблизився до самих очей Пантелія. Перезарядити полуавтомат також не встиг, і легким стрибком кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженій руці. Хруснула кістка, під ногами закрутився і захрипів недобитий ворог. Тимчасом решта поліцаїв, розбиваючи вікна, кинулася врозтіч. Іще трьох із них перепинили кулі Остапця.

В будинок поліції із вікон білими хмарами почав увалюватися мороз і повзти до теплої лежанки.

— Бач, як нечисть почистили, — усміхаючись страшною блідою посмішкою, промовив Пантелій, коли Микола, важко дихаючи, підійшов до нього.

— Упоралися. Утікаймо скоріш.

— Чого утікати? — здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.

— Як чого? Спіймати можуть.

— Еге-ге! Так вони і спіймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися і радіти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользітельна нарада.

Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небі мигтіли зорі, і Чумацький Шлях розстеляв свої сині полотна аж до самого обрію.

— Пішли, Пантелію, — квапив його товариш.

— Пішли, — зітхнув Пантелій, — прямо в обоз… А був би автомат — жодного перевертня не випустили б.

Вранці в командирській землянці Пантелій Жолудь горів «напівсвітовим пожаром». А Микола Остапець, хоч і каявся на словах, проте в душі був безмірно радий, що розправився з поліцією. «Повйокаю трохи в обозі, а потім знову вискочу на сухе», — потішав себе і перебільшено зітхав, признаючи свою помилку.

Миколу відпустили першим, а Пантелія за «ініціативу» ще довго розпікав Дмитро Горицвіт.

— Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, — упали найтяжчі слова…

— Товаришу командире… — задихаючись, Пантелій так хруснув пальцями, що здалося — вони поламалися, — Я провину свою…

— Візьмеш дробовик у Самедова і підеш в обоз, воловиком підеш.

— Товаришу командире! — в тяжкій муці поширилися очі партизана і перекосилися побляклі уста. — Дайте найтяжче завдання, тільки… тільки… воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотів у взвод штабної охорони. Простіть… — натягнувся хлопець, мов струна, і димчасті очі заблищали м'яким одливом.

— Гаразд, — пом'якшав Дмитро. — Проявиш себе — простимо. Полуавтомат не забираю в тебе.

— Спасибі, товаришу командире. Щось уже придумаюі — і Пантелій кулею вилетів із землянки, на ходу обмірковуючи найнеймовірніші плани. А серце розривалося при одній згадці, що він обозник, воловик. Усі підривники засміють його, проходу не дадуть.

— Ну, як? Минула гроза? — перепинили його Микола Остапець і Кирило Дуденко.

Зупинився Пантелій. Надлюдським зусиллям примусив себе весело усміхнутися, хоча і хотілося зігнати злість на товаришеві.

— Усе добре на землі! На підвищення пішов. Роздобрився Дмитро Тимофійович і назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його знає, які там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно трофейним одягом і продуктами забезпечити увесь загін. Виконаю завдання і знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи — ціла гора. Це тобі прямо ворочати наркоматом легкої промисловості на чужій сировині.

VІ

В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглідзе.

— Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко від райцентра спустилися парашутисти. Скільки їх було — невідомо. Відомо, що двох спіймала жандармерія. Треба напасти на жандармерію, відбити своїх людей.

— Коли спустилися? — одірвався від топографічної карти Созінов.

— Учора вночі. Понімаєш, їх іще не розстріляли і не вивезли в гебіт. Спішити треба! — твердіють темні очі Гоглідзе, сіяючи синіми білками. Дмитро бачить, як несподівана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово перекочує під тонкою шкурою сухі жовна і пересмикує куточки уст. Не спускаючи очей із комісара, він уже в думці розробляє план нападу, щоб визволити посланців Великої землі.

— Що скаже товариш комісар? — порушив хвилинну тишу.

— Негайно нападати. Правда, в районі тепер є багато жандармерії і поліції, будинок обнесений дзотами, замінований, але треба спробувати щастя.

— Неодмінно захопити гармати, — додав Созінов. Загін розділили на дві половини, і в морозну ніч, тихо знявши варту, вступили у місто, прямуючи з двох боків до великої старовинної школи, де тепер розмістилися жандармерія і поліція. І як тільки городами почали добиратись до широкої приземкуватої будівлі, із двох бокових дзотів застрочили кулемети.

Партизани під керівництвом Тура викотили гармати і з прямої наводки вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потім взяли під обстріл школу. Одначе 47-міліметрові снаряди тільки вибивали гнізда в товстому камені, а пробити стін не змогли. Іти на штурм не виходило — можна було уложити біля школи половину загону і не добитися ніяких наслідків. Пішли на переговори.

— Пани жандарми! — лунко в сухому повітрі прозвучав в'їдливий голос Олекси Слюсаря.

— Чого, товариші партизани? — насмішкувато пролунало з вікна, заставленого мішками з піском.

— Видайте нам парашутистів. Інакше зірвемо вас із усім гамузом.

— Духу невистачить.

— А ми толом. Відпустіть, бо горе вам буде.

— На шворці вже вони висять!

Після цього сердитий голос німця пронизливо подав команду.

Гримнув залп. Але всі партизани вчасно припали до землі, заховались за будівлями, і кулі даремно зашипіли, здиблюючи шкоринку примерзлого снігу.

Розлютований Дмитро дав наказ відступити. Порівнявшись із Гоглідзе, коротко кинув:

— Треба буде спіймати когось із цього будинку, узнати пароль, зняти вартових і підривній групі зірвати цей гадючник, — махнув рукою на приземкувату будівлю.

— Зробимо, товаришу командире! Сміється добре той, хто сміється останнім, — і пішов до своїх розвідників.

«Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде», — твердо вирішив Дмитро знищити вороже кубло.

До нього підбігли захеканий Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець. Веселою відвагою горіли очі Пантелія, лісовим спокоєм віяло від мовчазного Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освітлювала аж до западин очей обвітрене, розумне обличчя з побілілими на морозі вусами.

— Товаришу командире! Треба жандармські коні прихопити. Для чого добру пропадати? А коні ж які — орли! Із племінного заводу забрали. Я вже собі вибрав Шпачка, а вам такого підібрав — ну, прямо тобі із каменя і бронзи вилитий. Як у Петра першого. Сідла теж є. Словом, таке діло нам підходить. Правда, товаришу командире? — допитливо подивився на Дмитра. Хотілося загладити свою провину. Тому-то щиро зрадів, коли почув тихий голос:

— Спасибі, Пантелію, що вдружив. Сам — старий кіннотник.

Із великої стайні повиводили партизани коней,