Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Вероніка знає, що я відповім їй не дуже люб'язно. А вона не терпить, коли з нею розмовляють нелюб'язно.

— Не терпить, коли з нею розмовляють нелюб'язно...— Гольцпуке тихенько захихотів.

— Атож, саме так. Я б на неї накричав, просто-таки накричав. І не тільки через оту безглузду історію, в яку вона вплуталась, а й через хлопця,— адже вона вже цілих три роки тягає його за собою по світу. А вона й справді не терпить, щоб із нею поводилися нелюб'язно, нечемно. Спитайте в кого завгодно — в моєї матері, в сестри, у батька, в брата. Або в її батька. А тепер ви, звісно, хочете знати, що таке оті «колеса»?

— «Колесами» можна назвати будь-який транспорт. Але це слово вживають і в переносному значенні. Однак, мені здається, вона мала на увазі щось цілком конкретне.

— «Колеса» ми казали на велосипеди. Машин, якщо вони в нас і були, ми так не називали. Виходить...

— ...Беверло приїде на велосипеді. Чи, може, він уже й у дорозі. Це випливає з вашої теорії...

— Це наслідок того, що я пройнявся його думками. Зрештою, я ж його знаю. Та чи впізнаю тепер — не певен. Я кажу не про зовнішній вигляд Беверло, а про загальний напрямок його міркувань...

— Велосипед...— проказав Гольцпуке.— Всього велосипедів, здається, більш як двадцять п'ять мільйонів... Я повинен доповісти про це Дольмерові, а може, й самому Штабскі. Місцевість навколо Тольмсгофена дуже зручна для того, щоб їздити на велосипеді. Майже як у Голландії. До того ж...

Гольцпуке затну вся. З Сабіниної кімнати почувся шурхіт. Рольф підкинув у плиту дров і заспокійливо махнув рукою:

— Спершу вони йдуть усі до ванної, в туалет... Це між спальнями, сюди не треба й виходити.— Він кивнув головою на плиту, долив Гольцпуке, що стояв біля самих дверей, кави, поставив ближче до вогню каструлю з молоком.— Високі поліційні чини можуть тут і погрітися, й випити кави, а дружини деяких наших видатних, багатих співвітчизників можуть, зазнавши в житті невдачі, знайти тут пристанище... Це теж потрапить до мого досьє?..

— Мене непокоїть не те, що потрапить до вашого досьє, а те, що може бути про вас у їхньому досьє. Відтоді, як ви відбули покарання, на кас немає жодного негативного матеріалу. Та ось у ваш дім починають підозріло часто навідуватись високопоставлені «лягаві», ви пригощаєте їх кавою, даєте їм відомості... Чи сподобається це вашому приятелеві Генріху Шмергену? Та й решті приятелів...

— Генріх вивчає іспанську. А я викладаю йому основи економіки й насамперед — фінансової справи... А щодо решти моїх приятелів та приятельок... Не турбуйтеся, я розкажу їм навіть про цю історію з «колесами», і вони мене зрозуміють.

— Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами. Вашій дружині теж не варто...

— Цього я обіцяти не можу. Я не приховую такого ні від друзів, ні від дружини...— Він зітхнув, з його обличчя зникли рештки люб'язності, і він майже пошепки промовив:— Щодо «колес», то я скажу вам іще одну важливу, дуже важливу річ. Але спершу послухайте ось про що. Нас, принаймні моїх приятелів і приятельок, хоч і не переслідують, проте оголосили поза законом. У нас ніяких таємниць немає, ми навіть не приховуємо своїх поглядів. Ми не думаємо ні про яке насилля, не думаємо вже й про насилля проти речей, і кожен має змогу довідатися, з ким зустрічаюсь я і з ким зустрічаються мої друзі. Ми — це велика група людей, ми навіть не знаємо всіх, хто з нами. Ми тільки сповнені рішучості не зрадити наших поглядів. Почуття ненависті чи бодай відрази нам чуже. Ми відчуваємо тільки зневагу до тих, хто знов і знов заводить, наче молитву, порожню балаканину. Ми зневажаємо також тих, хто через провокаторів, шпигів, шляхом заборон на професію примушує людей розпатякувати про нас казна-що. Небезпеку являють собою наші гордощі, почуття власної гідності. І коли я вам трохи й допоможу, любий, дорогий, вельмишановний пане Гольцпуке, то лиш тому, що маю надію, хоч і зовсім невелику, захистити життя — нехай це буде й життя самого пана доктора, почесного доктора Бляйбля. Чи навіть недоторканність — я маю на увазі недоторканність фізичну, а не моральну — не таких уже й бездоганних грудей четвертої Бляйблевої дружини, грудей, якими я міг би милуватися у кожному третьому ілюстрованому журналі, коли б вони, певна річ, були, на мою думку, гідні замилування. Але ж їх, ці груди, захистять, слід сподіватися, автомати ваших людей. А тепер нам пора йти, моя дружина вже встала, та й діти попрокидались. До пасторського будинку можна потрапити через чорний хід — це між ризницею і церквою. Я не хочу проходити повз схвильовану, покинуту своїм пастором юрбу парафіян. Іще кави?

— Дякую, ні.

— Тоді я зараз проведу вас до єпископської кімнати.

Він накинув на плечі штормовку, відчинив двері й рушив поперед Гольцпуке до чорного ходу в пасторському будинку. Охоронець, повз якого вони проходили, вже хотів був заступити йому, Рольфові, дорогу, але потім — певне, Гольцпуке зробив йому знак — відійшов убік.

У коридорах було прохолодно, за вікнами стояла тиша, і коли вони вже зібралися рушити сходами нагору, в кабінеті задзвонив телефон. Рольф зупинився, а Гольцпуке пройшов повз нього до кабінету, пробурмотівши:

— А може, це?..— Потім узяв трубку й сказав: — Алло! — Хвилину він