Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— То ви кажете, що ніхто мене не квапить, то влаштовуєте якісь оглядини. Чому це мусить відбутися завтра, не іншого дня? І молодицю послали в ніч, наче горить.

— Меланія ще до смерку осідлала нашого Гнідого. Юрій розсміявся:

— Меланія — на коні?

— Відьми люблять в сідлах гицкатися.

Він подумав, що зовсім не знає цієї жінки. Він досі носив з собою образ заплаканої страдниці в чорному одягу, матері, мудрої смертю десятьох своїх діток, німої в безперервному риданні, святої в найщирішій відданості родині і людям, які її знали й оточували. Тепер з ним розмовляла — строго і сухо — сувора попадя з парафії туберкульозного Миколи Дашкевича, який помер ще в тридцятому році, і неприступна суддиха, яка виглядає біля поліцейської канцелярії свого зрадливого Адальберта Гординського, хоч їй добре відомо, що він умирає в Чернівцях серед порваних перин і процвілих сухарів. Юрій невимовно любив свою заплакану матір, покинуту жінку в чорному. Любив її всі свої двадцять дев’ять років, а ця жінка була її підробкою, ворожою тінню, якимось моторошним нагадуванням, як забуте на мент прокляття. "Хто кого в ній переважає? — запитав він себе подумки, червоніючи й опускаючи очі. — Попадя чи суддиха? Попадя! Верховики називають її матусею Дашкевичкою, а не панею Гординською". Він згадав батькове: "Чи треба було оженити? З якоюсь ситою попівною?" — і ще густіше зашарівся, вже не від прихованого сорому, а обурення. Видно, його до могили триматимуть липучі тенета попівщини. Монаші католицькі порвав, натомість здобув православні.

"Завтра проголоси себе, Юре, месією: "… Я дав хліба жадаючому і одягнув нагого; я був батьком для сиріт і мужем для удів, захисником од вітру для тих, кому було холодно; я той, хто проповідує добро…" Твій момент, Юре, маєш нагоду! Продовжуй книгу мертвих серед гір, дарма що всіма фібрами душі пориваєшся жити".

– Іди відпочивати, — тоном наказу мовила мати. — Вранці зодягнися щонайошатніше у військову форму, щоб показатися вояком, офіцером, а не яким-небудь новобранчиком. Окуляри тобі конче носити? Ну, окуляри не милиці. Я хочу, щоб ти став у цьому краю своїм і більше не шкодував, що не подався до Львова. Не думай, що твоя мама забита сільська баба. Я доб’юся, що тебе почне вітати вся Буковина.

— Доброї ночі, мамо. — Федькович заходився виносити до світлиці й розкладати речі із валіз. — У тій половині холодно, — сказав до матері, побачивши, що вона не збирається лягати. — Дрова є? Я протоплю трохи.

– Є дрова. В загаті. Піч там димить, та, може, розгориться.

Одначе він не пішов по дрова. Накинув на плечі кожух і запалив усі свічки у свічнику. Довгий, на всю стіну, тисовий стіл — мов тік, як передмостя трибуналу чи палуба галери.

"Ось тут я порозтикаю свої шпаргали. — Великими літерами на чистому аркуші паперу вивів: absens carens[124]. — Відсутній сам собі завдає шкоди… Колись скажуть, що моя вдача була позначена стигмою невдоволення… Треба сьогодні ж написати до Богдана Танячкевича… Так, соколику мій сизокрилий, треба, мабуть, кобзу на клинок повісити, а самому до ціпа та до коси взятися. Мій чесний рід прийняв мене досить прихильно, краще, може, ніж я сподівався. Та що ж? Мушу гній возити, плоти пересипати, а в хаті нічого нема, бо ненька нездужають".

1 квітня 1863 року

Він почистив мундир, понаписував листи до знайомих, потім наткнувся на згорток документів на підвіконні й довго, прискіпливо вивчав їх, мало що розуміючи в тих "моргах і парцелях". Врешті-решт збагнув, що в матері чималий маєток, хоч на достаток ніколи в цьому домі не світилося. Найкращий у Сторонці шмат орної землі, левада, пасовисько, ліс. Жити тут є з чого. Потім він отримав кругленьку суму як офіцерську пенсію (à bon chat bon rat)[125]. Був він при Габсбургах тільки субалтерном[126], але, як справжній слов’янин, служив пильно, навіть за похід в Італію престол йому добряче завинив. А на скільки золота можна оцінити його терпляче виховання євнухів з багнетами? Він був з простими солдатами демократичний, людяний, добре знав, що служитимуть вони аж до тої хвилини, поки одного за одним не вб’ють, не заколють в сирих окопах, бо ніхто їх уже не відпустить живими та здоровими до рідних осідків, до рідних стріх.

Жити було з чого. Він ще не обдивився льохів та закамарків, які притулами тягнулися поза стодолу і конюшні, не знав, хто орендує в мами ліс та землі й хто не доплатив, не прозвітував чи збрехав, що віддав дохід "на Боже" за Дашкевичевих сиріток, які передчасно пішли на той світ, але його осяяла певність, що матиме змогу працювати. З досвітків, аж доки підніметься сонце над Бісковим каменем, сидітиме за книгами і рукописами, а тоді закачає рукава й поратиметься по господарству. Житиме просто, природно, в злагоді з самим собою і довколишністю.

(Свята невинність! Федькович не міг передбачити, що ніхто в рідній стороні його не зрозуміє і кожен намагатиметься перелицювати його на свій лад).

Коли засіріло, він ще впорядковував записники. "Армійський режим, — прочитав на випадково розгорнутій сторінці, — приневолив мене до дисципліни". Через кілька абзаців — пізніше вписане. Слова одного з вістових із Заставни: "А не пошкодить вам воля?"

Він швидко перегорнув усі листи, які написав цього вечора друзям. Була в тих листах одна й та сама сповідь, і він, навіть не дивлячись, кому адресується, дописав: "Що стосується моєї музи, то мушу признатися, що здавна вже мало пишу, а що почну, те не маю бажання докінчити. Та погорда, ті докори, та зневага, якою мене скрізь частують, гризе, мов отрута, моє серце". Узяв навмання якийсь інший лист і дописав: "Видно, моя неня мріяла при синові знову панею стати. Але я її розчарував. Я з такою готовністю перекинувся на гуцула, — за її ж порадою, — що, мабуть, вона піде з осідку по стодолах спати і перед людьми почне свою долю і жалі оплакувати. Але не переймайся цим. Я привіз майже готові поему "Шепітські берези", оповідання "Штефан Славич", "Хто винен", "Стрілець". Я маю багато що сказати звичайною оповіддю, чогось мене не з ласки щирої до повісті хилить".

Надворі був уже день. Меланія припнула Гнідого до заворітнищ, постукала до матері у вікно, мовляв, усе