Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мій любий попутник, Інна Земець 📚 - Українською

Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

357
0
05.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мій любий попутник" автора Інна Земець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 60
Перейти на сторінку:

– Не маринуй мене текстом, краще наживо, - скоромовкою випалила Яна. – Чого просто  «непогано»? Це не надто позитивне визначення. Розчарував?

– Ні, він вміє справити гарне враження.

– Цілувались?

– Цілувались.

– І як?

Я обережно визирнула з вікна, сподіваючись що мій кавалер вже поїхав і я зможу прогулятись на самоті, та його машина досі перебувала в полі мого зору. Артем стояв поруч із нею і спілкувався з поліціянтами, приймаючи відповідальність за своє недалекоглядне рішення підвезти мене під самі двері і зупинитись в зоні, де паркування суворо заборонене.

– А бодай тебе… - вилаялась я. – Цілував пристрасно, - додала, відповідаючи на останнє питання подруги.

– Ну, мені по слову з тебе видушувати? – гримнула подруга. - І шо?

– Техніка – вищий бал.

– Дара, приїду і вріжу! Чи він твого язика з’їв? – підвищила ще на тон свій голос Яна. -Ну, техніка то круто. А далі?

З огляду на події за вікном, замість недоречної гри в хованки я рушила на третій поверх, продовжуючи розмову.

–  А далі - у мене виникли справи і я з ним попрощалася.

– Ой, брешеш! Не вірю в реальність тих справ. Так і кажи – втекла.

– Не втекла, а делікатно вийшла зі становища.

– З якого становища? – здивовано перепитала вона. - Що пішло не так?

– Не знаю, Яна. Перший поцілунок має викликати збудження, цікавість, бажання продовження, а я просто відповідала і чекала коли закінчиться.

– Бляха, все у тебе не по людьськи, що не чоловік – то дементор.

Я вже була на потрібному мені поверсі, тому розмову швидко завершила, обіцяючи приділити їй увагу трохи пізніше. Привітавшись з маминими колегами, я підійшла до її кабінету, але почувши звідти голоси, в двері не постукала. Аби не підпирати стіну, я роззирнулась навкруги і відшукавши неподалік вільний диван рушила до нього. Палати пацієнтів розташовувались по обидва боки коридору,  а навпроти мене були маніпуляційні та фізіотерапевтичні приміщення, тому гортаючи новини я постійно відволікалась на персонал та пацієнтів, які весь час переміщувались відділенням. Я ще не встигла знудитись, коли двері її кабінету прочинились і звідти вийшов чоловік, зовнішність якого здалеку видалась мені знайомою. Дорогою до її дверей я намагалась згадати звідки можу його знати, але осяяння до мене не поспішало. Мама сиділа за столом і щось писала.

– Привіт, мам, є хвилинка?

  – Даруня? - підвела очі мама. – Так я ж тобі казала, що флешка вдома! Даремно сюди їхала.

– Зв’язок поганий був, недочула, мабуть. То нічого, все одно поруч проїздила. Та й взагалі, твого кабінету після ремонту ще не бачила, - роззираючись навколо  сказала я. – Давно я тут не була.

– Твоя правда. Мабуть, відтоді, як вдягала халат і вдавала з себе медсестру, - засміялась вона. – Сідай. Чаю хочеш?

– Із задоволенням.

– Шкода, нічого солоденького до нього нема, - дістаючи чашки пожалілася мама.

– То я зараз на перший збігаю, у вас там торгівельний автомат є.

Туди й назад за кілька хвилин встигла і коли до кабінету лишалось два кроки, мою увагу привернув голос, що сипав лайкою десь неподалік. Далі по коридору, в інвалідному візку сидів чоловік, який воював з дверима, намагаючись заїхати до маніпуляційного. Я не вірила своїм очам. На автопілоті я зробила кілька нерішучих кроків в його напрямку,  розгублено спотикаючись і заціпеніла, коли частинки мозаїки в моїй голові почали складатися в єдине ціле. Раптом я згадала звідки знаю хлопця, що виходив з маминого кабінету. Тепер сумнівів не було – це той, хто назвався другом Вадима і дав мені відповідь на питання, яке мене так непокоїло. Таких збігів не буває. Це просто не може бути помилкою. Це має бути помилкою. Я повернулась до маминого кабінету, важко плюхнулась на стілець, поклала на стіл щойно куплене печиво і потягнула до себе чашку чаю. Мама почала розповідати щось, чого я не чула, а я час від часу відповідала непевним мугиканням, сподіваючись що мугикаю в потрібних місцях.

– Що «угу» , Дара? Я питаю коли?  - вивела мене з трансу мама. – Ти чого така? – насупилась вона.

– Слухай, у тебе є пацієнт на ім’я Вадим?

– Є, і не один.

– А той чоловік, що переді мною у тебе в кабінет був, випадково не щодо одного з твоїх Вадимів заходив?

– Так, і абсолютно не випадково. Він колега і друг Вадима Лозенко. Ти його знаєш?

О, так! До певної міри.

– Не дуже добре, але знайомі. А що із ним?

Тільки промовивши вголос я зрозуміла, що більш некоректного питання годі й шукати. Мати відреагувала відповідно – вигнула брови і вперла руки в боки.

– І якої відповіді чекаєш, може ще його медкарту попросиш?

– Вибач, мам, нісенітністю брякнула, - я притиснула пальці до скронь і, ніби заперечуючи почуте, затрусила головою з боку в бік.  – Просто розгубилась, не очікувала його тут побачити. Хоч без деталей скажи, все серйозно?

1 ... 24 25 26 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій любий попутник, Інна Земець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мій любий попутник, Інна Земець"